ЖІНОЧІ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ ЖОВКВИ

Тема історичної долі і становища жінок у суспільстві сьогодні викликає законний підвищений інтерес. Можна порівняти цей сьогоднішній живий інтерес і упереджене відношення до цієї теми, наприклад, 100, 300 років тому, чи у більш віддалені історичні часи. З давньої історії відомо, наскільки жінка у ті і, навіть, у недалекі від нас часи була офіційно і фактично дискримінованою та приниженою. Приниженою несправедливо і незаслужено.

Незважаючи на властиві жінці вищі, у порівнянні з мужчиною, духовні якості, такі як доброта, терпеливість, самопожертвування, чуйність, утоншеність, незважаючи на ту ключову роль, яка їй відведена Господом і природою у продовженні і вихованні людського роду та у злагодженні суспільних конфліктів, вона, за невеликими винятками, завжди була приниженою як у сім’ї по відношенню до часом грубого і жорстокого чоловіка і дітей, так і у суспільстві. Їй не дозволялося займати важливі суспільні посади, брати участь у виборах органів влади, брати участь у вирішенні важливих суспільних справ, навіть просто мати роботу поза домом. Жорстокий, фізично та інтелектуально сильніший мужчина домінував у суспільстві, яке внаслідок цього страждало від браку любові, доброти і милосердя. Немалу негативну роль у цьому приниженні зіграло спотворене тлумачення релігій чоловічою половиною суспільства. Ще донедавна індуїстські браміни вимагали від жінок самоспалення разом з померлим чоловіком. А християнські святі отці на одному з вселенських соборів цілком серйозно обговорювали тему: чи жінка взагалі має душу?!

У всі середньовічні і новіші часи у Європі, зокрема, в Польському королівстві, в якому знаходилися наші землі і про підданих жінок якого ми будемо вести мову, жінки не мали права, зокрема, успадковувати майно по своєму чоловікові. Вдова могла ним управляти лише до двох років, щоб за цей час воно могло перейти до повнолітнього сина, зятя, чи якогось іншого мужчини з родичів, – до так званих «законних» спадкоємців.

Доля жінки завжди і всюди була дуже важкою, навіть в Україні, де жінки не були настільки приниженими, мали більші права і освіту. Згадаймо, як Т.Шевченко у своїй поезії оспівав і оплакав стражденну долю жінки. В ті часи, та й навіть недавно, сільська жінка у сорок років була вже старою бабою, спрацьованою і погаслою. У сорокарічному віці матір Шевченка, як він сам писав, нужда та праця в могилу положила, залишивши купу малолітніх сиріт, які розлізлися межи людьми, як мишенята.

Сьогодні, в часи занепаду моралі і посилення соціальної несправедливості у нашому суспільстві, ми недалеко відійшли від тих принижень і страждань жінок. Сьогодні є села, де більшість мужчин поголовно спиті або виїхали на заробітки. У більшості випадків уся відповідальність за сім’ї і тягар ведення домашнього господарства лежить саме на жінках, і не тільки в селах, де найважче, а й у містах. Вони працюють з ранку до ночі, на роботі і вдома, вони виховують дітей, вони приймають усі важливі рішення у сім’ях – уся відповідальність за сім'ї лежить на них. Хіба ж відповідає дійсності стереотип, що главою сім’ї офіційно вважається саме мужчина?

Незважаючи на всю дискримінацію в історичні часи, жінки завжди знаходили спосіб і силу відігравати належну їм за їх інтелектуальними здібностями і душевними якостями роль у суспільстві. Вони впливали на хід історії набагато більше, ніж ми звикли вважати. Відоме прислів’я, що державами правлять королі, а королями − жінки, варто прикладати набагато ширше, зокрема, до більшості сімей.

Сьогодні вже знято багато правових і звичаєвих перепон та упереджень, поступово зростає значення і роль жінки у суспільстві. Адже не може суспільство, як цілісний живий організм, довго шкутильгати на одній нозі. Прийшов час відновити суспільну рівновагу, відновити значення двох рівноправних начал, чоловічого і жіночого. І не лише відновити рівновагу, але й віддати належне заслугам жіночого начала, його стражданням і самопожертві у минулі і наші часи.

У цій статті ми коротко відзначимо нелегку, часом драматичну долю кількох сильних жіночих постатей, які внесли істотний, якщо не більший від їх чоловіків, вклад у розвиток та історію нашого міста Жовкви (до початку XVII ст. – село Винники).

Зокрема, мова ітиме про:

– Агнесу з Куликівських Висоцьку, яка жила у першій половині XV ст., поклала початок самостійного розвитку маленького села Винники і перетворення його у містечко;

– Реґіну з Гербуртів Жолкевську, дружину засновника Жовкви Станіслава Жолкевського, яка проживала у Винниках в кінці XVI – на початку XVII ст., і яка фактично збудувала місто Жовкву, його головні храми і громадські будівлі на початку XVII ст.;

– Софію з Жолкевських Данилович, доньку Реґіни і Станіслава Жолкевських, яка після смерті свого чоловіка воєводи руського Яна Даниловича з Олеська, проживала у Жовкві в першій половині XVII ст., забезпечила значний розвиток міста;

– Теофілію з Даниловичів Собєську, доньку Софії Данилович, матір найвидатнішого польського короля Яна ІІІ Собєського, яка проживала у Жовкві в середині XVII ст., побудувала величний костел і монастир домініканців у Жовкві;

– Марію Казимиру Луїзу де Гранж д’Арквін Собєську, королеву, дружину короля Яна ІІІ, яка проживала у Жовкві у другій половині XVII ст., відому своїм романтичним коханням з Яном ІІІ, для якої він побудував прекрасні парки у Жовкві;

– Марію Юзефу з Весслів Собєську, красуню, кохану дружину королевича Костянтина Собєського, яку він несправедливо зневажив і через багато років повернув, яка проживала у Жовкві в першій половині XVIII ст., здійснила кілька цікавих соціальних ініціатив;

– Марію Кароліну з Собєських де Буйлон, доньку королевича Якоба Собєського, яка проживала у Жовкві в першій половині XVIII ст., була останньою власницею міста з роду Собєських, і у якої усю власність відібрав на «законних» підставах далекий родич Собєських князь Михайло Радзивил;

– а також про двох сильних духом жінок єврейок – Сару бат Шломо, філософа і мудреця, яка проживала у Жовкві в першій половині XVII ст.;

– та Клару із Шварців Крамер, жовків’янку, яка у юному віці здійснила свій життєвий подвиг виживання і документування трагедії Холокосту у Жовкві в період ІІ Світової війни.

Коротко скажемо і про героїчних жінок, які у Жовкві в часи Холокосту, піддаючи смертельній небезпеці своє життя та життя своїх сімей, рятували життя зневажених і переслідуваних євреїв. Тихий подвиг цих жінок є великим.

АҐНЕСА ВИСОЦЬКА

Про Аґнесу з Куликова, по першому чоловіку Холмська, по другому чоловіку Висоцька, крім імені майже нічого невідомо. У 1442 р. вона вийшла заміж за Яна Холмського; від батька отримала, ймовірно, в посаг два села − Винники і Глинсько. Її батько Миколай був власником міста Куликів і багатьох сіл від Львова до Зіболок і Глинська. З першим чоловіком прожила 9 років. Через рік після його смерті, у 1452 р. вдруге вийшла заміж за Яна Висоцького (пом. 1455), підстаросту львівського, з яким прожила всього 3 роки.

Саме завдяки Аґнесі був покладений початок виділенню Винник і прилеглих сіл в окремий кущ майбутніх жовківських володінь, а її внук розвинув маленьке село Винники у велике і багате містечко.

Три покоління Висоцьких володіли Винниками довгий час − від 1452 по 1560 рік – разом 109 років. Зокрема: з 1457 р. − її син від першого чоловіка Ян Висоцький (пом. 1488), суддя львівський; з 1488 р. − її внук Андрій Висоцький (бл. 1462-1560), полковник буський. Саме він переніс свою резиденцію у Винники, купив кілька сусідніх сіл, побудував у Винниках власний оборонний двір, костел, церкву, став, млин. За нього колишнє невеличке село на краю давніх куликівських володінь розвинулося у багате містечко.

РЕҐІНА ЖОЛКЕВСЬКА

Регіна з Гербутів Жолкевська (1564-1624), донька Яна Ґербурта з Фельштина (з 1945 р. − с. Скелівка Старосамбірського району Львівської обл.) у 1589 р. у віці 25 років вийшла заміж по любові за 42-річного Станіслава Жолкевського (1547-1620). Це вже дуже поважний вік для молодят, яким довелося так довго чекати і піддавати своє кохання тривалим випробуванням. Їх шлюб міг відбутися лише після смерті батька Станіслава Жолкевського, який багато років забороняв їм одружитися, бажаючи синові більш вигідної пари.

Батько Станіслава Жолкевського, також Станіслав Жолкевський (Жолковський, як він сам себе записував, 1520-1588), шляхтич гербу Любич, родом з села Жолква (з 1702 р. – Жулкевка) біля Красноставу на Холмщині, у 1576 р. отримав у подарунок від бездітного Андрія Висоцького Винники та кілька навколишніх сіл. Після смерті дружини, наміряючись піти в монастир, отримав від короля Стефана Баторія номінацію Володимирського і Брестського православного владики, але не дочекавшись звільнення престолу, у 1580 р. зрікся наданих прав і прийняв католицизм. З цього часу, користуючись протекцією канцлера Яна Замойського, почав робити стрімку кар’єру: з 1580 р. − каштелян галицький, з 1581 − воєвода белзький, від 1586 − воєвода руський. Він дуже прагнув, щоб син пішов далі.

Так і сталося, але не завдяки вигідному шлюбу, а завдяки особистим якостям і військовому таланту сина. Станіслав Жолкевський син розпочав з успадкованих від батька посад старости кількох округ, у 1588 р. став гетьманом польним, у 1593 р. − каштеляном львівським, у 1608 – воєводою київським, у 1610-1611 роках був старостою Москви, у 1613 р. став Великим коронним гетьманом, і з 1618 р. − одночасно канцлером Польщі. Станіслав Жолкевський є засновником Жовкви та кількох інших міст-фортець, фундатором багатьох громадських будівель і храмів Жовкви. Необхідно відзначити, що Станіслав Жолкеський був людиною високих моральних і патріотичних принципів, видатним полководцем і державним діячем, а також письменником.

Його дружина Реґіна в історіографії тривалий час залишалася в тіні свого великого чоловіка і її роль у його підтримці та участь у його великих справах не оцінювалася. Хоча добре відомо, що між ними були дуже сильні і вірні стосунки, що своїм розумом і талантами вони не поступалися одне одному. Про характер їх стосунків може свідчити факт, що відносно невеликий посаг, який принесла Реґіна з собою, – 5000 злотих, Станіслав Жолкевський записав на неї особисто і додав ще половину своїх маєтків. Він переживав, щоб вона не залишилася без нічого за тодішніми законами у випадку його смерті, якої він, як воїн, міг сподіватися кожного дня.

В шлюбі вони мали троє дітей: дві доньки: Софію (1590-1634), видану за Яна Даниловича, і Катерину (нар. 1594), видану за гетьмана Станіслава Конєцпольського (через півтора року по шлюбі померла), та єдиного сина Яна (1591-1623).

Про здібності, мужність і відвагу Реґіни може свідчити той факт, що у 1623 р., перебуваючи в Олеську, разом з донькою Софією та внучками Теофілією і Доротою, вона організувала успішну оборону Олеська від татар, ставши на чолі нечисленної замкової служби і особисто взявши до рук зброю.

Розумна і кохана дружина, вірний друг Станіслава Жолкевського, вона була йому не лише надійним помічником, а й виконавцем його задумів щодо будівництва нового міста у Винниках. Невідкладні державні справи, часті військові походи не залишали гетьманові часу на справи сім’ї та на реалізацію його давнього задуму будівництва родинного гнізда і оборонного міста. Усе це йому доводилося здійснювати через письмові вказівки в листах.

До-речі, саме Реґіна у 1594 р. за відсутності чоловіка прийняла сотником у двір гетьмана давнього сусіда родини Жолкевських на Холмщині, шляхтича Михайла Хмельницького, батька майбутнього засновника української держави у XVII ст. гетьмана України Богдана Хмельницького. Михайло Хмельницький користувався великою довірою гетьмана Жолкевського і залишався відданим йому до останніх днів свого життя.

Весною 1595 р. розпочато масштабні будівельні роботи по спорудженню оборонних веж, брам і мурів нового міста, міської Ратуші і житлової забудови міста. Усім цим грандіозним будівництвом новітнього міста і замку, а також справами родини і усіма її володіннями управляла 30-річна Реґіна. Ймовірно, саме з її ініціативи у 1600 р. вони з чоловіком спільно заклали фундацію і розпочали будівництво шпиталю на повне утримання убогих осіб при існуючому дерев'яному костелі св. Лаврентія.

Життя змушувало її за частої і тривалої відсутності чоловіка управляти твердою рукою як замком, так і містом, і всіма великими володіннями родини, а з 1620 р., після його героїчної загибелі, управляла усіма цими володіннями від імені сина Яна, який перебував у турецькому полоні. Їй доводилося приймати часом непрості рішення. Наприклад, восени 1619 р. Реґіна Жолкевська видала обмеження щодо дальшого переселення в Жовкву євреїв, заборонила продаж і наймання їм помешкань християнами, встановила для таких переселенців високий внесок на будівництво міських мурів і повинності на рівні з іншими міщанами. А незабаром, у 1620 році затвердила ухвалений єврейською общиною міста статут окремого кагалу Жовкви, який відділився від львівського кагалу і отримав усі самоврядні інституції.

В кінці 1620 р. їй довелося збирати величезну суму близько 3 000 000 злотих на викуп від Оттоманської Порти голови полеглого чоловіка, полоненого сина Яна, жовківського старости та інших в’язнів. Така сума була майже нереальною, − усі володіння Жолкевських при усіх зусиллях не могли дати такої суми. Вона звернулася за допомогою до усіх, хто міг би допомогти, і змогла зібрати цю суму. З поваги до пам’яті славного гетьмана і канцлера багато знатних родів королівства привозили в Жовкву золоті і срібні речі для викупу. Вона добилася окремого дозволу короля Зиґмунда ІІІ на відкриття у 1621 р. у Жовківському замку спеціального монетного двору для карбування золотих монет на викуп.

В той же час, турбуючись за спасіння його душі, 1 червня 1621 р. заклала спеціальну велику фундацію для парафіяльного костелу − передала йому великий фільварок у Жовкві з полями, садами, луками, солодовнею, броварем, винницями і іншими будівлями. Фундація призначалася на довічні щотижневі спеціальні молитовні служіння за чоловіка і полеглих з ним воїнів, за визволення полонених та за перемогу християнства.

Одночасно, у 1621 р. з великими зусиллями вона закінчила важливе будівництво кільця міських оборонних мурів разом з ровами і валами при них, докінчила будівельні і оздоблювальні роботи у новозбудованому парафіяльному костелі, який 28 травня 1623 р. освячено іменем Цариці Небесної і святих мучеників левіта Лаврентія і єпископа Станіслава.

У тому ж 1623 р., по смерті сина і за відсутністю спадкоємців по чоловічій лінії стала на короткий час власницею замку і панею Жовкви та решти володінь. Померла 6 листопада 1624 р. на 60 році життя, згорьована втратою коханого чоловіка і єдиного сина. Похована у жовківському парафіяльному костелі.

СОФІЯ ДАНИЛОВИЧ

15-річна донька Станіслава і Регіни Жолкевських красуня Софія (1590-1634) була видана у вересні 1605 р. заміж за 35-річного Яна Даниловича (1570-1628), вдівця з двома дітьми, крайчого коронного і старосту буського, співвласника Олеська. Ян Данилович колись розпочинав свою кар’єру з «вправного загонщика» у гетьмана С.Жолкевського і користувався його протекцією. Після шлюбу з Софією, за протекцією тестя він став воєводою руським, старостою буським, белзьким, корсунським і чигиринським.

З першою жінкою він мав двох доньок: Софію Катерину (видану за ротмістра Андрія Фірлея) і Марціану (видану за полковника Стефана Конєцпольського). З Софією Жолкевською мали також двох доньок – Дороту Магдалину (1606 р.н., абатиса монастиря бенедиктинок у Львові) і Теофілію Софію (1607 р.н., видана за крайчого коронного Якоба Собєського, мати короля Яна ІІІ), та єдиного сина Станіслава (1611 р.н.).

Після смерті Регіни Жолкевської усі володіння Жолкевських перейшли через Софію, як єдину спадкоємницю, у власність до її чоловіка. Хоч Данилович був власником Жовкви, проте містом фактично управляла Софія, – сам він був суворим воїном, майже усе своє життя провів у полі в битвах з татарами і козаками, управляти майновими справами він не любив.

Про активну господарську діяльність Софії у Жовкві свідчать, зокрема, її численні листи з Олеська до жовківського магістрату у справах управління містом. Навіть в умовах крайньої виснаженості батьківських маєтків і нестатків коштів після викупу голови батька, вона спрямовує значні кошти в місто та у нові важливі для розвитку міста фундації. Після смерті батьків і брата Софія насамперед завершує реалізацію розпочатих ними великих фундацій у Жовкві, споруджує в парафіяльному костелі величні надгробні пам’ятники батькам, братові і собі з червоного мармуру із скульптурними портретами в повний ріст.

У 1625 р. вона заклала на Жовківському передмісті дерев’яний костел св. Лазаря, а дещо подалі, в кінці передмістя, заснувала також жіночий монастир василіянок з церквою Воздвиження Чесного Хреста.

Наступного, 1626 р. розпочала будівництво величної замкової каплиці при палацовому корпусі замку та розгорнула масштабні роботи по спорудженню зовнішнього кільця бастіонних укріплень міста.

Наступного, 1627 р. заклала фундацію шпиталю для бідних міщан при новому костелі св. Лазаря, передала йому сад за Львівською брамою, а також поле та інші майнові права; пізніше надала на його утримання ще тисячу злотих.

У тому ж, 1627 р., після загибелі чоловіка, офіційним власником Олеська і Жовкви став її 17-річний син Станіслав (1611-1636), пізніше староста Корсунський, Чигиринський і Мостиський. Проте, Жовквою і надалі владно правила Софія. Щоб підтримувати належний лад в місті їй доводилося часом досить твердо поступати з підвладними.

Так у 1627 р. вона врегулювала гострі суперечки між жовківським і винниківським цехами шевців щодо торгівлі в місті. У 1629 р. дала розпорядження магістрату Жовкви продати спільний будинок та фільварок Петра Рудника і його зятя Лукаша через тривалі конфлікти і непослух владі, віддати їм виручені гроші і вигнати їх з міста. У вересні 1630 р. затвердила вирок магістрату на публічне спалення Матвія Семківа за содомський гріх.

У 1631 р. Софія Данилович переїхала з Олеська на постійно у Жовківський замок; стала більш детально вникати і займатися врегулюванням багатьох справ і конфліктів в місті. З того часу в місті пожвавилася торгівля і ремесла. В тому ж 1631 р. збільшила фундацію парафіяльного костьолу на утримання додаткових священиків і вчителів при парафіяльному костелі і костелі св. Лазаря та на придбання книг до бібліотеки костьолу.

Про її тверде управління містом свідчать, наприклад, деякі хроніки за 1634 рік (за кілька місяців перед її смертю):

– в січні на чергових виборах магістрату був бунт проти обрання кандидатури війта від замку Мартина Шимоніка; вибори було проведено повторно через кілька тижнів, Шимоніка все ж обрано війтом, бунтівників покарано штрафом по 50 гривень;

– в березні при зборі податку у зв’язку із військовою небезпекою, тих, хто не здасть вчасно податку, наказала піддати знеславленню і вигнанню з міста;

– в червні особисто наказала на підставі отриманих доказів покарати батогами і вигнати з міста за розпусту доньку міщанки Федеранзової, в якої також обидва сини вели аморальне життя.

Померла воєводина Софія 20 серпня 1634 р. у Жовківському замку на 44 році життя; поховано її в склепі парафіяльного костьолу.

ТЕОФІЛІЯ СОБЄСЬКА

У біографії доньки Софії і Яна Даниловичів Теофілії (1607-1661) є цікавий факт за 1627 рік, коли їй виповнилося 20 років. У цьому році молодий хорунжий Богдан Хмельницький, який був на службі у гетьмана Станіслава Конєцпольського, із своїм загоном оборонив Жовкву від нападу татар і врятував від неволі молоду незаміжню доньку Даниловичів Теофілію, майбутню матір польського короля.

У тому ж 1627 році 20-річна Теофілія була видана заміж за 37-річного вдівця Якоба Собєського (1590-1646), старосту красноставського і яворівського (з 1638 р. воєвода белзький, з 1641 р. воєвода руський, з 1645 р. каштелян краківський). Першою його дружиною була бездітна княжна Мар’яна Вишневецька. З Теофілією мали двох синів – Марка (1628 р.н., староста красноставський) і Яна (1629 р.н., король Ян ІІІ), та двох доньок – Катерину (1634 р.н., заміжня з 1650 р. за Владиславом Домініком Заславським, а після його смерті з 1658 р. за Михайлом Казимиром Радзивілом) і Анну Розалію (1636 р.н., овдовіла зразу після шлюбу, у зв’язку з чим пішла в монастир бенедиктинок у Львові, де невдовзі померла у віці 19 років). До-речі, в рік шлюбу Якоба Собєського з Теофілією помер його брат Ян і Якоб успадкував усе батьківські володіння, в тому числі місто Золочів.

У 1636 році після смерті сина Софії Станіслава Даниловича усі володіння Жолкевських-Даниловичів перейшли через Теофілію до її чоловіка Якоба Собєського. Від 1637 р. з сім’єю він постійно проживав у Жовкві і займався родинними маєтками. Якоб Собєський був високоосвіченою людиною, політиком, полководцем і фортифікатором, славився своїм красномовством. Він також був великим землевласником і вмілим господарем, успішно розвинув велике товарне господарство, особливо годівлю худоби та вирощування збіжжя, примножив родинні володіння.

У 1641-1643 рр. подружжя Собєських заклали фундацію та побудували костел і монастир для Кармеліток Босих у Львові; будівництво цього костелу завершив у 1683-1696 рр. їх син король Ян ІІІ Собєський.

11 червня 1646 р. Якоб Собєський передчасно помер від паралічу у Жовківському замку. По собі залишив 39-літню вдову, дві малолітніх доньки – 10-літню Анну і 12-літню Катерину, та двох неповнолітніх синів – 16-літнього Яна і 17 літнього Марка. Відповідно до права, спадкоємцями замку і міста стали Марко і Ян, які в той час перебували за кордоном на навчанні. Від їх імені містом правила їх мати Теофілія. Містом правила вона нероздільно, аж до самої своєї смерті, навіть тоді, коли його законним власником був дорослий син Ян. Лише після її смерті він у віці 32 роки реально зміг доступитися до управління належними йому майном і фінансами.

Теофілія Собєська відзначалася поривчастим та імпульсивним характером, твердістю, часом безсердечністю до дітей і жорстокістю до підвладних. Так у 1648 р. після відходу козацьких військ вглиб України Теофілія відкликала з навчання у Стамбулі обох синів і майже силою випровадила на війну з козаками.

В червні 1652 р. в битві з козаками і татарами під Батогом (поблизу Умані) поліг старший син Теофілії 24-літній Марко. Для Теофілії, яка надзвичайно любила Марка і саме на нього покладала свої сподівання, це був дуже сильний удар, який вплинув на її дальше життя, – розраду своєму горю вона знайшла в ревному служінні католицькій церкві.

В січні 1653 р. Теофілія Собєська заклала для спасіння душі коханого сина Марка велику фундацію на будівництво і утримання величного костелу і монастиря домініканців. У фундацію вона внесла одноразово 50 000 злотих, подарувала два багатих фільварки на передмісті Жовкви з садами, городами, броварем, солодовнею і винницями, також село Звертів з усіма мешканцями, двором, будинками, ставами, корчмою, млином, фільварком з усією худобою та кіньми, на Волі Висоцькій – нижній став Рудник для забезпечення монахів рибою в пости, на ньому млин з сім’єю мельника, чотири фільварки та прилеглі поля, загороди і дворища з усіма мешканцями, а також вільний вируб дерева в жовківських, зіболківських, жовтанецьких лісах, а також двір із землею у Варшаві на продаж.

Ранньою весною 1654 р. Теофілія із своїми дорослими дітьми − сином Яном і обома доньками відбула в релігійну прощу до Риму та Італії, де пробула чотири з половиною роки, відвідуючи святі місця.

Повернувшись з Італії, у вересні 1658 р. Теофілія надала додаткову велику фундацію Домініканському монастирю: подарувала ще 60 000 злотих, село Зіболки і фільварок Липину, дорогі речі, посуд, численні коштовності і золото, гармати на дзвони, численні книги з родинної бібліотеки Даниловичів-Жолкевських, а також привезені з Риму картини італійських майстрів для вівтарів.

У жовтні 1660 р., у зв’язку з серйозним погіршенням власного здоров’я, Теофілія Собєська надає Домініканському монастирю ще одну окрему фундацію 4 500 злотих на регулярні служби за її здоров’я.

Померла Теофілія Собєська 27 листопада 1661 р. в Жовківському замку на 54 році життя. Згідно заповіту її поховано скромно, без урочистостей в Домініканському костелі. Після виконання цього заповіту син Ян влаштував повторно належні урочисті похорони.

У 1946 р. її останки були перенесені до Любліна в Домініканський костел, а остаточно перепоховані в 1983 р. у краківському костелі Св. Трійці.

КОРОЛЕВА МАРИСЕНЬКА

Марія Казимира Луїза де Гранж д’Арквін Собєська (1641-1716) − донька Генріха де ля Гранде д’Арквін, капітана особистої гвардії князя Орлеану, брата короля Франції, і Франциски де ля Хатрі, придворної майстрині французької княжни і королеви Польщі Марії Луїзи де Ґонзаги, дружини короля Владислава IV, а потім і його наступника Яна Казимира. Прибула з княжною до Польщі в 1645 р. у її свиті, коли ще була 5-річною дитиною, а коли підросла, стала фавориткою королеви.

17-річну фаворитку красуню Марію Казимиру у 1658 р. видано заміж за дуже багатого воєводу сандомирського Яна Собіпана Замойського (1627-1665), власника 9 міст і 149 сіл. Наречений подарував їй діадему з діамантів, 12 000 злотих на дрібні видатки і 600 000 злотих у виді капіталу. Проте, шлюб виявився невдалим, чоловік виявився давнім пияком і гулякою, нагородив її важкими венеричними хворобами, які мучили її до самої смерті. Троє їх дітей одне за одним померли невдовзі після народження.

У 1661 р. на королівському дворі відбулася її зустріч з Яном Собєським, хорунжим коронним, яка переросла у палке кохання. Восени того ж року в костелі кармелітів у Варшаві вони дали таємну обітницю вічної любові. 7 квітня 1665 р. помер Замойський і уже 14 травня, не чекаючи завершення періоду трауру за померлим чоловіком, вдова таємно обвінчалася з Яном Собєським. Офіційний шлюб їм дав 5 липня 1665 р. папський нунцій кардинал Бенедетто Одескальчі (1611-1689), майбутній папа Інокентій ХІ (1676-1689, перший папа нового часу, тіло якого після смерті було виявлено нетлінним, беатифікований у 1956). Тоді ж відбулося велике весілля, на якому гостями були король з королевою. Шлюб з Марією Казимирою, або Марисенькою, як її ласкаво називав Собєський, примножив приватні володіння Яна Собєського до 140 сіл і 11 міст із їх замками та палацами.

В шлюбі з Яном Собєським Марія Казимира народила 14 дітей (практично весь час була вагітною), з яких лише четверо вижили: сини Якоб Людовік, жонатий з княжною Ядвігою Єлизаветою Нейбурською, Олександр Бенедикт, помер нежонатим у монастирі, і Костянтин Владислав, жонатий з княжною Марією де-Вессель, та донька Тереза Кунеґунда, видана за електора баварського Максиміліана ІІ Емануеля.

На початку 1667 р. Марія Казимира переїхала до Жовкви. В ті роки Ян Собєський, великий гетьман коронний, рідко бував у Жовкві, зайнятий військовими і державними справами. Незабаром один загін татар напав на Жовкву і ледь не полонив її, але гетьман вчасно прибув з допомогою. Перед тим, в рік їх шлюбу Жовква і замок були сильно пограбовані повстанськими військами політичного противника Я.Собєського польного гетьмана Єжи Любомирського, який підняв повстання проти короля Яна ІІ Казимира.

Невдовзі, в червні 1667 р. Марія Казимира, у зв'язку з реальними загрозами життю, самотністю і запустінням замку, не зважаючи на заперечення гетьмана в листах, за його відсутності забрала із замкової скарбниці усі гроші (50 000 злотих) і виїхала з Жовкви до своєї родини у безпечний і багатий Париж. У Парижі вона народила сина Якоба Людовіка, хресним батьком якого став король Франції Людовік XIV, а хресною матір’ю – його далека бабця Генріка англійська, донька великого короля Англії Генріка IV, вдова по королю Карлу І, страченому Кромвелем. У Парижі Марія Казимира принагідно виконувала дипломатичні доручення при дворі французького короля. Малий Якоб надовго залишився при королівському дворі у Версалі, виховався у французькій традиції, завжди одягався по-французьки і часто повертався у Париж.

Незважаючи на палке кохання чоловіка, життя Марисеньки і надалі було дуже нелегким, вона ставала все більш капризною і дратівливою, неврівноваженою і злою на весь світ. Давалося взнаки чуже оточення, відчувалася прихована ненависть підлеглих до чужоземки. Особливо дошкуляли важкі хвороби, яких не могли вилікувати кращі лікарі Європи.

У 1671 р. у Львові знаменитий вчений і лікар Сімха Менахем де Йона (пом. 1702), син відомого львівського лікаря Йоганна Баруха де Йона, вихідця з Франції, вилікував гетьмана Я.Собєського від багатьох важких хвороб, які його немилосердно мучили протягом останніх років і які не могли вилікувати багато запрошених закордонних лікарів. Перебуваючи у Жовкві, Марія Казимира у 1673 р. важко захворіла, була при смерті. Лікар Йона з труднощами витяг її з обіймів смерті.

21 травня 1674 р., зразу після смерті короля Михайла І Вишневецького, 45-річного гетьмана Я.Собєського одноголосно обрано королем Польщі. У зв’язку з новим наступом турків, він відклав коронацію, зібрав армію і вирушив проти турків. На початку вересня 1674 р. Собєський повернувся до Жовкви; місто влаштувало дуже урочисту зустріч новообраному королю, вручило йому великі позолочені ключі від міста.

Ян Собєський з Марією Казимирою урочисто коронувалися в Кракові 2 лютого 1676 р., після коронації приїхали до Жовкви. Починаючи з цього, 1676 р., король з цілим двором довший час перебував у Жовкві. Після багатьох років майже безперервних війн врешті настав мирний час, країна почала повільно підніматися з руїн, міста і села заселялися новими поселенцями, в тому числі взятими у полон турками і татарами. Для Жовкви настали часи її найбільшого розквіту. В ці роки Жовква, внаслідок перебування королівського двору і близького сусідства із Львовом, дуже збагатилася і стала одним з найзаможніших міст на Русі.

У 1676-1677 рр. король насамперед відновив дуже занедбаний замок, наново оздобив парафіяльний костел. Запрошений королем садівник італієць разом з місцевими садівниками спеціально для королеви Марисеньки заклав при замку прекрасний регулярний парк на двох терасах у французькому бароко з фонтанами і альтанами та з’єднав його великою алеєю із регулярним парком і алеями літнього палацу на сусідній горі Гарай. Розширив давній Звіринець, заклав тут фруктові сади і виноградники, вольєри для звірів та великі оранжереї; побудував літній палац на Гараю у вигляді великої ґлорієтти – круглої чотириповерхової вежі діаметром 12 м, з відкритою галереєю на верху, з якої відкривався прекрасний вид на Жовкву і околиці, з неї в телескоп можна було оглядати львівський Високий замок.

5 жовтня 1683 р., після видатної перемоги над турками під Віднем король написав до королеви Марисеньки лист, з яким відправив у Жовкву 400 возів з трофеями, багато цінних подарунків і цілий табір полонених.

Після смерті короля у 1696 р. королева Марія Казимира остаточно посварилася з усіма трьома синами, постаралася перешкодити обранню кого-небудь з них на трон. На сеймі 27 серпня 1696 р. гідними і негідними засобами перешкодила обранню на королівський престол старшого сина Якоба, який мав тоді реальні шанси стати королем.

Протистояння у королівській сім’ї, спричинене королевою Марією Казимирою, привело до політичної кризи і розколу держави на два ворогуючі табори, неоплачена армія відмовилася підпорядковуватися Речі Посполитій і кинулася спустошувати Русь-Україну. Врешті на польський трон було обрано саксонського курфюрста Августа ІІ, розпочався так званий саксонський період в історії Польщі.

МАРІЯ СОБЄСЬКА

У 1696 р., після поділу майна Яна Собєського, власником Жовкви, Яворова, Золочева та інших міст і сіл став 18-літній королевич Костянтин Владислав Собєський (1680-1726), наймолодший син короля. Він постійно перебував у різних містах Європи та Польщі, зайнятий офіційними візитами і прийомами, балами та політичними справами, надовго затримуючись то у Версалі, то при дворі цісаря у Відні, то в замку у брата в Олаві, то у матері в Римі. Врешті, змушений політичними обставинами, оселився у власному маєтку на передмісті вільного міста Гданська і рідко бував у Жовкві.

18 листопада 1708 р. в Гданську королевич Костянтин оженився по любові з простою шляхтянкою Марією Вессель (1685-1761), донькою старости рожанського Станіслава Весселя і графині Гелени із Стархембергів з Відня, придворною панянкою і фавориткою дружини королевича Якоба в Олаві. Після шлюбу Марія отримала друге ім’я Юзефа, а через десять років, після завершення ганебного судового розвідного процесу та підтвердження ватиканським трибуналом їх шлюбу – також офіційний титул княжни королівської гідності.

У зв’язку з таким надто нерівним шлюбом, мати королевича і брат Якоб, який був опікуном нареченої по смерті її батька, не дали своєї згоди і не приїхали на шлюб. На початку 1709 р. розпочалися серйозні погрози в листах королеви Марії Казимири до королевича Костянтина з вимогами розірвати негідний шлюб з Марією Юзефою. Для врегулювання конфлікту королевич Костянтин виїхав до неї у Рим, де спочатку мав зустріч в монастирі з братом Олександром, який також гостро осуджував цей шлюб. В Римі королевич піддався на інтриги та попав під вплив своєї вольової матері і через кілька місяців вони спільно через папського нунція зажадали з образами у Марії Юзефи розводу. Отримавши відмову княжни, ініціювали у ватиканському трибуналі нечесно ведений судовий розвідний процес, який затягнувся на багато років; в нього втягнувся навіть король Август ІІ на стороні графині. Основною зацікавленою особою була королева вдова Марія Казимира. Вона вживала усіх можливих засобів, спочатку перебуваючи в Римі, а потім із Франції до самої свої смерті у 1716 р. Врешті через дев’ять років Ватикан підтвердив дійсність шлюбу королевича Костянтина з княжною Марією Юзефою. Розв’язання цієї справи княжна очікувала, перебуваючи з власної волі весь час у монастирі сакраменток у Варшаві.

Після завершення судових процесів та після 11-річної розлуки королевич Костянтин у травні 1720 р. через папського нунція Жеронімо Гримальді запросив княжну Марію Юзефу до Жовкви. До Жовкви княжна приїхала в супроводі своєї служби і почесної варти, наданої королем. Королевич Костянтин дуже тепло зустрів її за кількадесят кілометрів від Жовкви за Львовом та влаштував їй надзвичайно пишне привітання в Жовкві великими феєрверками, штучними вогнями в цілому місті і гарматами на валах.

Княжна залишила по собі цікаві спогади про цей приїзд і життя у Жовківському замку, який залишався до цього часу без змін таким, яким був за короля. Вона, зокрема, описує колишню королівську спальню, яка залишалася без змін від часу смерті короля, описує інші кімнати замку, також спальню Станіслава Жолкевського, просте убранство якої так само зберігалося з його часу; описує оздоблення великих сходів палацу скульптурами польських і литовських великих гетьманів.

Ці спогади, які в найменших деталях описують побут двору королевича в 1720-1726 рр., були переписані та доповнені іншими сімейними документами і спогадами родини Весслів її далекою правнучкою письменницею Сабіною Ґжеґожeвською (1808-1872) та видані у 1886 р. після її смерті книгою під відомою назвою «Спогади про Марію Весселівну, королевичеву Константинову Собєську». В них подається також багато подробиць з життя королівської сім’ї за життя Яна ІІІ і королевичів після смерті короля, а також атмосфера і політичні інтриги того часу.

З 1720 р. подружжям Собєських відновлено діяльність давніх гетьмансь

Доповідь на міжнародному "круглому столі" "Жолкевський – знакова постать, спільна для української і польської історії", присвяченому 470 річниці від дня народження С.Жолкевського

м. Жовква, 13.10.2017

Генеалогія і зв'язки родини Жолкевських

В останні роки в Україні зростає інтерес до історичної постаті видатного полководця і державного діяча часів Речі Посполитої Великого коронного гетьмана і канцлера Станіслава Жолкевського (1547-1620). Станіслав Жолкевський – незаперечний моральний авторитет і зразок беззавітного служіння батьківщині для усіх поколінь поляків протягом останніх чотирьох століть. Про нього багато писалося у всі часи в Польщі, мало в Україні. В радянській історіографії про нього переважно писали, як про гнобителя українського народу, вороже налаштованого до українців і росіян, підступно полонив і видав на страту народного героя Северина Наливайка. Необ'єктивною була і польська історіографія, де часто історики на піднесенні національних почуттів намагалися показати його глибоке польське коріння, підкреслювалися його високопатріотичні вчинки і протиставлення розбійницькій козацькій і татарській стихії, замовчували невигідні факти із його стосунків з православним світом. Усе це сприяло формуванню як з одної, так і з другої сторони необ'єктивного, упередженого образу цієї видатної особистості і працювало на роз'єднання між українцями і поляками.

Об'єктивне дослідження дає нам образ розумної, вольової і рішучої, високоморальної, чесної і справедливої, а також багатостраждальної людини, талановитого військового і державного діяча, який вірою і правдою до кінця своїх днів виконував свій обов'язок служіння суспільству і державі (державі, яка з волі Божої в той час була, в якій він народився і жив). Героїчний фінал його життя і служіння є особливо показовим.

Ми постараємося коротко висвітлити походження, родинні стосунки і важливі зв'язки Станіслава Жолкевського, щоб більш об'єктивно розуміти цю історичну постать і його життєвий шлях.

1. Предки і родичі

Достатньо багато відомостей є про батька Станіслава Жолкевського – також Станіслава Жолкевського (1520-1588), або Жолковського, як він сам себе записував. Станіслав Жолкевський-старший дослужився високої посади воєводи (губернатора) львівського, помер у віці 68 років, похований у львівському кафедральному соборі.

Пам'ять про нього його син Станіслав увіковічнив у 1606 році надгробним пам'ятником у соборі у виді бронзової барельєфної плити з епітафією, яка збереглася до нашого часу (про готову модель цього пам'ятника він згадує у своєму заповіті від 12 січня 1606). Плита-пам'ятник містить барельєфний портрет воєводи у повний зріст. На ній ми бачимо сильного вольового мужчину старших літ у рицарських латах з мечем, з великою бородою та довгим пишним волоссям.

Латинський текст епітафії в перекладі: «Станіслав із Жолкви, воєвода Руський, багатьма блискучими заслугами в мир і у війну він показав свою вірність і відданість Речі Посполитій і, багато вистоявши за неї і битв, і поразок, прославився. Зрештою, досить проживши, на 68-му році життя зупинив свою долю дня 25 липня року Христового 1588-го. Нехай мовиться за нього молитва».

Відомо, що Станіслав Жолкевський-старший тривалий час у середині XVI ст. спільно з трьома своїми братами Яном, хорунжим холмським, Марцеліном і Томашем в рівних частках володіли батьківською Жолквою і сусідніми селами Пеперчин, Вербиця та Рошки. Жолква (від 1702 – Жулкевка) – село у Красноставському повіті на Замойщині. Батька їх звали Миколаєм, був він шляхтичем гербу Любич (підкова з хрестом), з місцевих руських бояр, загинув, правдоподібно, у сутичці з волохами.

До-речі, своєю часткою Станіслав Жолковський забезпечував посаг своєї дружини. Пізніше, у 1559 за згодою дружини він продав братові Томашу свою долю у батьківських володіннях на Холмщині.

Є свідчення, що Томаш тривалий час не міг розрахуватися за це майно і борг перейшов на його сина Томаша, хорунжого холмського. Томаш-молодший у 1570 був винен своєму дядькові ще 775 злотих і для погашення цього боргу надав йому в оренду свою частку в селі Жолкві. В цьому ж записі у белзькій міській книзі за 1570 рік. Томаш Жолковський-молодший згадує також свого померлого дядька Яна та його сина Павла Жолковського, спадкоємця його частки у Жолкві.

Крім частки у батьківських володіннях, Станіслав Жолкевський-старший мав у державі (оренді) від корони село Туринку у Белзькому старостві, де проживав із своєю сім’єю у невеликому фільварковому дворі під стріхою.

Туринка знаходиться за 8 км на північ від села Винники, тепер міста Жовкви. Там, у Туринці у 1547 році народився його молодший син Станіслав – майбутній видатний державний діяч і полководець.

Дружиною Станіслава Жолкевського-старшого була Софія Ліпська з Гораю (пом. 1576). З нею мав трьох доньок – Олександру, видану за Миколая Висоцького, Анну (пом. бл. 1592), видану бл. 1573 за Єжи Менькіцького, і Ядвігу, видану у 1580 за Чернєївського, каштеляна любачівського, та двох або трьох синів – старшого Миколая (пом. 1596), молодшого Станіслава (1547-1620) та, можливо, хоч малоймовірно, Яна (про нього є лише одна непевна згадка в заповіті Станіслава Жолкевського-молодшого від 1618, але в майнових справах він ніде не фігурує).

У 1556 році доля піднесла Станіславу Жолкевському-старшому перший подарунок. Сусід і свояк Станіслава Жолкевського 86-літній полковник Андрій Висоцький, бездітний і на упадку сил, передав (подарував) йому містечко Винники з оборонним двором (невеликим замком) та п'ять своїх сіл – Глинсько, Нисмениця, Воля Глинська (невдовзі перейменоване на Волю Висоцьку), Сопошин і Мацошин на умовах сплати власних боргів в сумі 2450 злотих. Відтоді Жолкевський-старший став власником досить великих володінь. Ці власні володіння дали можливість Жолкевському-старшому через три роки продати свою частку у віддаленій батьківській Жолкві.

Напевно, що Жолкевські переселилися з орендованого туринецького фільварку у багатий Винниківський двір одразу у 1556 і опікувалися його перестарілим власником Андрієм Висоцьким до його смерті у 1560 у віці 90 років.

Вищий майновий статус і вага у суспільстві зобов'язували до більш помітної участі в суспільному і державному житті. Відомо, що у 1569 Станіслав Жолкевський-старший був делегатом від воєводства Белзького на сеймі в Любліні, брав участь у підписанні 28 червня 1569 року політичного договору про об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського у союзну державу.

Делегатом на сейми він обирався протягом багатьох років, активно підтримував позиції Яна Замойського, зокрема щодо обрання королем Стефана Баторія у 1576 на генеральному з'їзді під Єнджеювом.

Ще у 1566 17-літній Станіслав Жолкевський-молодший після короткого навчання за кордоном розпочав свою службу у королівській канцелярії під керівництвом свого кузена, молодого, високоосвіченого і надзвичайно обдарованого королівського секретаря Яна Замойського.

У житті Жолкевських батька і сина важливе значення мали їх тісні зв’язки Яном Замойським (1542-1605), видатним державним діячем і реформатором Польського королівства та Речі Посполитої (королівський секретар (з 1565), сенатор, великий підканцлер коронний (1576-1578), Великий канцлер коронний (1578-1605), Великий гетьман коронний (1581-1605); засновник міста Замость (у 1580) та Замойської академії (у 1595), засновник і ординат Замойської ординації (1589-1605), засновник кількох новітніх міст у Польщі).

Від 1572 року, у зв'язку із смертю короля Зиґмунда Авґуста, настанням роздорів між шляхтою, королівський секретар Ян Замойський розпочав формувати власну політичну партію прихильників більш демократичних виборів короля і державного устрою. Батько і син Жолкевські стали основою формування його партії на Русі та у східних воєводствах.

У 1575, у зв'язку з безкоролів'ям, обранням двох альтернативних королів Польщі – імператора Максиміліана ІІ Габсбурга і Анни Ягелло з польського роду П'ястів, якій визначено за чоловіка семигородського князя Стефана Баторія, загрозою анархії в державі та нападами татарських загонів на східні воєводства, Станіслав Жолкевський-молодший разом з Яном Замойським покинули канцелярську службу при королівському дворі і перейшли на військову. Під командою Замойського Станіслав Жолкевський-молодший брав участь у перших своїх сутичках з татарами. Своє правдиве бойове хрещення він прийняв у 1577 на чолі козацької хоругви Замойського в битві під Гданськом під проводом короля Стефана Баторія проти прихильників Габсбурга і німецьких найманців.

На початку 1578 року Станіслав Жолкевський-молодший за вірну службу і відданість отримав посаду королівського секретаря. Разом з батьком і братом він брав участь у походах Стефана Баторія 1579-1581 на Інфляндію на півночі Литви проти Івана Грозного. Особливий героїзм виявив при облозі потужних укріплень Пскова у 1581.

Незадовго до цього, у 1576 році померла їх мати, дружина Станіслава Жолкевського-старшого Софія. Жолкевський-батько твердо намірився піти в монастир. У зв'язку з цим, як вдівець і як активний прихильник новообраного короля Стефана Баторія, отримав від нього в цьому ж році експектативу православного владики володимирського і брестського, а від Яна Замойського, який по батькові став старостою белзьким, – посаду підстарости белзького.

Експектатива (право на посаду) передбачала, що висвячення і посаду претендент міг отримати лише по смерті чинного єпископа. В той час у Польщі існувала традиція, що на православних єпископів висвячували когось із православної руської шляхти, мотивуючи тим, що низове православне духовенство було неосвіченим.

Час ішов рік за роком, а старий єпископ Теодозій Лазовський не помирав. У 1580 Жолкевському-старшому доля знову приносить подарунок – він несподівано жениться вдруге на Анні Сокіл, молодшій від нього на 30 років, головній спадкоємниці володінь Андрія Висоцького, і отримує через неї у власність кільканадцять сіл – цілу фортуну.

Очевидно, спокушений таким багатством, маючи покровительство короля та його впливового фаворита Яна Замойського, Жолкевський вирішив робити світську кар'єру та вийти із шляхти у великі пани. 24 квітня 1580 за немалу відступну плату від архімандрита Печерського Мелетія Хрептовича Жолкевський публічно зрікся на його користь наданого права на посаду православного владики володимирського і брестського і прийняв католицизм. В умовах, коли в державі домінуючою була Римо-католицька церква, це відкривало реальні можливості кар'єрного росту і примноження багатств.

Очевидно, що разом з главою сім'ї в католицизм перейшла і його сім'я, зокрема, неодружений син Станіслав, якому тоді було уже 33 роки.

Уже через кілька місяців, в листопаді 1580 Станіслав Жолкевський-старший отримав посаду каштеляна галицького; менш, ніж через рік, у жовтні 1581 – посаду старости белзького (яку передав йому канцлер Ян Замойський); і у 1586 король Стефан Баторій (перед самою своєю смертю) призначив його воєводою руським.

У тому ж 1580 Жолкевський купив ще кілька сіл, які йому раніше дали в заставу, а потім продали брати Ян і Станіслав Кам'янецькі, – Броди, Волицю, Піски, Смольне, Берки, Лагодів і Дітківці. На острові на болотах між Бродами і Лагодовим заклав замок і власне новітнє місто, надавши йому назву Любич на честь родинного гербу (тепер місто Броди).

З другою дружиною Анною довго не пожив, невдовзі женився втретє з Ельжбєтою, двічі вдовою по Гербурту і Кренчковському, яка принесла йому багате містечко Кукизів. Дітей з ними не мав.

Під кінець життя володіння Жолкевського-старшого досягли тридцяти сіл і містечок.

22 серпня 1584 року король Стефан Баторій надав воєводі Станіславу Жолкевському-старшому привілей на Магдебурське право для нового міста Любич. Це було уже формальне визнання так бажаного великопанського статусу – мати своє місто з назвою від свого герба або власного імені.

Тут варто відзначити активну участь Жолкевських у будівництві перших новітніх ренесансних міст у Польщі. Батько і син Жолкевські брали участь у закладенні Яном Замойським міста Замость – їх підписи стоять під актом закладення міста 1580 року, як співзасновників. Підпис Станіслава Жолкевського-сина стоїть також під актом закладення міста Шаргорода у 1585. Самі Жолкевські заклали два новітніх міста: батько – Любич (1581) і син – Жовкву (1594). Але це окрема велика тема для досліджень.

Станіслав Жолкевський-старший помер 25 липня 1588. Як воєводу, його урочисто поховано у Львівському кафедральному соборі.

Спадкоємці сини розділили батьківську спадщину: головна частина володінь – новозасноване місто Любич з великим ключем сіл відійшла до старшого сина Миколая; Винниківський ключ сіл успадкував син Станіслав; батьківську чотириповерхову муровану кам’яницю у Львові по вул. Жидівській вони спільно продали у 1590 році за 2 тисячі талерів її сусіду, багатому єврею Ізраелю Юзефовичу.

Туринка, як давня оренда батька, була передана королем через рік 7 серпня 1591 у власність по половині Миколаю та Станіславу разом з дружиною Регіною. У 1596, у зв’язку із смертю брата Миколая, а також у нагороду за умиротворення козацьких повстань, Станіслав Жолкевський отримав у власність другу половину Туринки і Медику, яку мав в оренді Миколай.

Цей старший син Миколай Жолкевський, підкоморний львівський, володів містом Любич до смерті у 1596. По собі залишив двох синів і доньку Анну.

Його старший син Адам, коронний обозний, у 1610 з дядьком гетьманом Станіславом Жолкевським брав участь у поході під Клюшино, покінчив своє життя самогубством у 1615 в Олеську (з нерозділеної любові, – його пропозицію руки відкинула молода Марціанна Данилович). Похований у Варшаві, де Якоб Собєський поставив йому надгробок з епітафією.

Другий син Лука (1594-1636) воював разом з дядьком Станіславом під Цецорою у 1620, попав в турецьку неволю, через два роки був викуплений; у 1624-1625 у численній свиті молоді з королевичем Владиславом відбув подорож по Європі, потім попав на шведську війну у Прусію, потім у Смоленський похід. Після Смоленського походу у 1629 продав усі батьківські володіння на Русі і перебрався на Задніпрянщину у Брацлав колонізувати нові обширні території Речі Посполитої і будувати свою велику фортуну. На той час він уже був старостою калуським і хмельницьким, очевидно став також старостою брацлавським, а в самому кінці життя − воєводою брацлавським і гетьманом польним. Помер бездітним у 1636 на 42 році життя після тривалої хвороби сухот (туберкульозу). Підчас козацьких воєн у 1648 побудований ним костел єзуїтів в Переяславі був повністю зруйнований, поховані в ньому останки Луки Жолкевського викинуті. З його смертю закінчилася остання з католицьких віток роду Жолкевських.

Місто Любич (Броди) разом з ключем сіл у 1629 перейшли до гетьмана Станіслава Конєцпольського (1592-1646), колишнього зятя Станіслава Жолкевського-молодшого, чоловіка його молодшої доньки Катерини, яка померла невдовзі після шлюбу. Лука Жолкевський половину міста і сіл йому подарував, а другу половину продав за 500 тисяч злотих. Конєцпольський у 1630-1635 перепланував і перебудував Броди на більш новочасну фортецю за новою голландською схемою фортифікацій.

Тепер скажемо дещо про вище згаданих братів Станіслава Жолкевського-старшого. Відомо, що усі три брати Ян, Марцелін, Томаш та інші родичі після його переходу у католицизм у 1580 році залишалися на православ'ї, потім стали греко-католиками. Вони не збагатилися, як він, і не признавалися до своїх католицьких родичів, які вибилися у великі пани, як і другі не признавалися до перших, бідніших.

В той час, як католицькі вітки родинного дерева Жолкевських вигасли у 1624 і 1636 роках, православні цвіли; їх нащадки живуть і по нині, часто не відаючи про своє русинське походження і пов’язання з видатними історичними особистостями. В історичних джерелах є деякі відомості про них.

Відомо, що один з них, капітан драгунів Ян Жолкевський поліг у битві з козаками під Кумейками 16 грудня 1637.

Якийсь Жолкевський служив у хоругві князя Вишневецького, воєводи руського, і під час козацької визвольної війни попав у татарський полон під Сасовом.

Є ще одна загадкова постать з тих часів – Кшиштоф Жолкевський, простий шляхтич, очевидно католик, якого поховано у 1640 році в головній крипті парафіяльного костелу (за написами на саркофазі і бронзовій плиті крипти). Відомо лише, що він не раз побував у битвах з турками, татарами і козаками (більш детальних відомостей про нього немає).

Ще один Жолкевський Андрій з дружиною Софією Сернянкою залишили сина Михайла, котрий був підстольним волинським за правління Яна Казимира та відзначався надзвичайною фізичною силою. Він з дружиною Анною Літинською мали двох доньок – Терезу Січинську і Софію Ґлоґовську, а також трьох синів – Антонія, Йосипа і Яна. Антоній став єпископом, Йосип був бездітним, а Ян одружився з княжною Четвертинською, донькою Вацлава, хорунжого житомирського, і Людвіки Войнянки Оранської з Чернігова. Одна з сестер Жолкевських пішла заміж козачкою за Бороздну на Задніпрянщині. Її доньки повиходили заміж за предків знатних родів України – одна за Скоропадського, друга за Миклашевського. Рідний племінник Вацлава Юрій одружився з донькою гетьмана Самойловича. У зв’язку з цим владику Луцького Гедеона Четвертинського Самойлович просунув на митрополита Київського.

Через Четвертинських частина Жолкевських перейшли з унії на православ’я і міцно пов’язалися з тодішньою Малоросією. Хоч Вацлав Четвертинський прийняв католицьку віру, проте, один його син Ґабріель був католиком, а другий – православним, тобто рідний брат дружини Яна Жолкевського Сильвестер, який став владикою Могилевським і проводив завзяту політику проти Польщі.

Антоній, син підстольного волинського Михайла Жолкевського, народився близько 1667, з дитинства схилявся до ордену Василіян, мав своїм наставником митрополита Кипріяна Жуховського (пом. 1693). В неповних 16 років вступив до монастиря, закінчив у Вільні греко-католицьку школу, вчився у папській школі для уніатських священиків в Брунсберзі, якийсь час був у Римі. По поверненню додому служив у митрополита, який з часом надав йому дві архимандрії (абатства) на Волині – Дубно і Дермань, де проживала його сім’я і родичі. У віці 30 років Антоній Жолкевський став владикою Пінським, через два роки – також Туровським. Помер в 1702 у віці 35 років внаслідок випадкового отруєння горілкою (молодий владика, крім норовливого, свавільного характеру, мав ще одну ваду – дуже любив випити).

2. Гетьман і нащадки

Тепер повернімося до самого гетьмана Станіслава Жолкевського і до його пов'язань з видатними особистостями, зокрема України. Але перед тим – в кількох реченнях дещо про життєвий шлях гетьмана.

Життя молодого і уже не молодого, нежонатого Станіслава Жолкевського, коронного хорунжого від 1581, надалі проходило на військовій службі і в походах під проводом гетьмана Яна Замойського, у якого він користувався повною довірою і покровительством. 24 листопада 1587 Жолкевський-молодший відзначився у битві в обороні Кракова під проводом гетьмана проти армії ерцгерцога австрійського Максиміліана. Поразка Максиміліана була розгромною – він тоді втратив вбитими близько 5 тисяч солдат. 24 січня 1588 Станіслав Жолкевський-молодший на чолі козацької сотні під проводом гетьмана брав участь у вирішальній битві проти прибічників Максиміліана під Бичиною в Сілезії, в бою здобув хоругву Габсбургів. В тій битві Жолкевський отримав важке поранення кулею з аркебуза у коліно правої ноги, яке дивом (як він сам писав) вилікував, але кульгав на ногу до кінця життя, на схилку літ не міг часом на неї встати.

За проявлені військові здібності і відвагу у битві під Бичиною та за протекцією Яна Замойського хорунжий Станіслав Жолкевський 7 листопада 1588 року, уже після смерті батька, отримав від короля Сиґізмунда ІІІ високу посаду Польного коронного гетьмана, з якої і розпочалася його кар'єра видатного полководця і державного діяча. А також отримав староство грубешівське, за яке він повинен був заплатити викуп нащадкам попереднього старости Андрія Тенчинського.

Необхідно зазначити, що посаду Польного коронного гетьмана, на правах заступника Великого коронного гетьмана, йому довелося обіймати довгих 30 років (Сигізмуд ІІІ ставився до нього дуже неприязно). В обов'язки гетьмана входила організація оборони південно-східних рубежів королівства. Для цих цілей йому надавалося невелике коронне кварцяне військо (утримуване з кварцяного податку – четвертини (кварти) королівських або старостівських доходів), а це 2-3 тисячі солдат для «мирного» часу, з чим йому доводилося воювати з чисельними загонами татар і турків, які доходили аж до Львова і дальше. Протистояння з турками і їх васалами татарами продовжувалося роками, ситуація щоразу ускладнювалася. Наростала загроза турецько-польської війни, якої сторони уникали від 1444 року. Місяцями гетьману з цією невеликою армією доводилося перебувати в центральній Україні, упереджуючи набіги татар та усмиряючи повсталі селянсько-козацькі загони.

У 1589 42-річний Станіслав Жолкевський врешті оженився по любові з 25-річною Реґіною Ґербуртовою (1564-1624) з Фельштина, донькою відомого в ті часи правознавця Якоба Ґербурта з Мєжинця у Перемиській землі, двоюрідною по тітці сестрою Яна Замойського. Шлюб з нею тривалий час забороняв йому батько, прагнучи для сина багатої нареченої. Шлюб відбувся у Львівському кафедральному костелі.

Ця шляхетна, розумна і кохана жінка стала вірним другом у житті Станіслава Жолкевського, помічником, управителем родинних володінь і виконавцем його задумів щодо будівництва міста, на реалізацію яких сам Жолкевський не мав часу у зв'язку з постійними військовими походами та державними обов'язками.

З нею мав сина Яна (1591-1623, помер нежонатим) та дві доньки, яких видав за добре знаних йому і здібних військових, що служили і робили кар'єру під його командою: старша Софія (1590-1634), видана за старосту буського Яна Даниловича, наймолодша Катерина (1594-1619) – за гетьмана Станіслава Конєцпольського, через півтора року після шлюбу померла при пологах разом з первістком сином.

У 1590 гетьман Жолкевський отримав посаду каштеляна львівського. З часом отримав за заслуги також староства: калуське, барське, кам'янецьке, яворівське і рогатинське. За традицією це були, практично, довічні оренди, які переходили у спадок або продавалися. Частину з них, або доходи від них він пізніше передав родичам і своякам.

Весною 1594 на прохання австрійського імператора Рудольфа ІІ та наказом короля гетьмани Жолкевський і Замойський зі своїми загонами безуспішно пробували перехопити татарські війська на переході з Криму в Угорщину на з'єднання з турецькою армією у війні з Австрією. Татарські загони по дорозі забігали глибоко на Поділля і Галичину. В цей час, коли Жолкевський із Замойським переслідували татар у Бесарабії, великий татарський загін здійснив набіг, розграбував і поруйнував гетьманські Винники, спалив у ньому костели Пресвятої Трійці і Пресвятої Діви Марії та повністю знищив село Нисмениця.

Ця драматична подія схилила гетьмана до рішучих дій щодо зміцнення оборони свого родового помістя у Винниках – створення при дворі власного достатньо сильного військового загону та реалізації більш грандіозного, давно назрілого задуму – будівництва власного укріпленого міста і замку (закладене батьком родове місто Любич перейшло у спадщину старшому брату Миколаю).

Дуже ймовірно, що саме з метою створення військового загону і допомоги у будівництві міста влітку або восени 1594 Реґіною Жолкевською за дорученням та відсутності гетьмана було прийнято до двору сотником Михайла Хмельницького, недавнього шляхтича гербу Сирокомля, якого за кілька місяців до цього було засуджено до інфамії (позбавленню шляхетської гідності і честі) і баніції (вигнанню з родового помістя). Ймовірним важким злочином, за яким він міг бути засудженим, міг бути ґвалт на шляхетських жінках (хоча такими речами легко маніпулювати і несправедливо оскаржувати). Факт прийняття Михайла Хмельницького сотником у двір гетьмана багато-чого говорить як про Михайла Хмельницького, так і про самого Станіслава Жолкевського.

Річ у тім, що засудженого до інфамії шляхтича, крім того, що він втрачав усе своє майно, честь і добре ім’я, частково виводилося з-під дії права, йому заборонялося займати посади, які вимагали довіри, його можна було безкарно вбити. Кожен, хто допоміг засудженому, міг бути також засудженим до інфамії.

Треба сказати, що засудження до інфамії та банції в Речі Посполитій були далеко не рідкістю. Найвідомішими банітами були шляхтич, магнат Самійло Зборовський (пом. 1584, ротмістр коронний, гетьман Війська Запорозького – за приписане вбивство шляхтича у груповій сутичці), князь Дмитро Сангушко (1530-1554, засуджений до інфамії за неявку в суд) і шляхтич Самійло Лящ (1588-1649, староста кількох округ, засуджений до баніції 236 разів і 47 до інфамії за розбої, грабежі і вбивства). Баніції та інфамії був підданий також власник Жовкви молодий Станіслав Данилович у 1631 році, який на засіданні сейму у спалаху гніву підняв шаблю на вінницького старосту Адама Калиновського і відрубав йому пальці правої руки (свою вину він відкупив через кілька років кров’ю на Московській війні, сплатив Калиновському 10 тисяч злотих та в казну 200 тисяч злотих).

Тому прийняття Жолкевським у свій двір на високу відповідальну посаду поставленого поза законом баніта, «злочинця й волоцюги без честі і доброго імені» та ще й православного, виглядало дуже нерозумним вчинком і великим ризиком. Адже на сотника повністю покладався захист та гарантії збереження майна, здоров’я і життя усієї родини гетьмана за його частої відсутності. Пояснити такий вчинок гетьмана можна лише тим, що він добре знав Михайла Хмельницького, повністю довіряв йому і гетьману потрібними були його енергія та здібності. Тут необхідно знати і про ту обставину, що родини Жолкевських, Хмельницьких, а також Замойських і Собєських були близькими сусідами на Любельщині і добре знали один одного. Їх родинні села Скоківка (Замость), Жолква, Хмель та Воля Собєська існують до сьогодні, розташовуються по-сусідству, на віддалі кільканадцяти кілометрів одне від одного.

Треба сказати, що Михайло Хмельницький повністю оправдав довіру гетьмана і до останніх днів свого життя залишався для нього найближчою і найбільш відданою людиною.

27 грудня 1595 року у Винниківському дворі гетьмана (Жовква ще тільки закладалася) в сім'ї сотника Михайла Хмельницького народився син Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657), майбутній видатний український державний діяч і полководець, гетьман Війська Запорозького і всієї України, засновник Української держави у XVII столітті. В кінці 1605 року на наполегливі прохання доньки Жолкевського Софії, яка в цьому році була видана заміж за Яна Даниловича з Олеська, гетьман переселив сім'ю Хмельницьких до Олеська, де Михайло Хмельницький був вкрай потрібен на посаду управителя володіннями Даниловичів. Невдовзі, у 1606 Ян Данилович, який за протекцією тестя отримав велике Корсунське і Чигиринське староство, за відсутністю там довіреної людини, змушений був переселити Михайла Хмельницького до Чигирина і поставити там підстаростою, своїм намісником.

Незважаючи на дуже велику відстань між Жовквою і Чигирином, зв'язки гетьмана Жолкевського з Хмельницькими не перервалися. У 1609-1610 рр. 14-літній Богдан Хмельницький на запрошення гетьмана вчився у щойно збудованому єзуїтському колегіумі у Львові, заснованому Станіславом Жолкевським. У 1620 році, у скрутний для Жолкевського час, обидва Хмельницькі, батько і син з загоном козаків прийшли з Чигирина на допомогу гетьману у його трагічному поході в Молдавію, де під Цецорою гетьман героїчно загинув, а вони обидва попали в турецьку неволю.

Дуже вірогідним є те, що Богдан Хмельницький був викуплений з турецького полону Реґіною Жолкевською разом з Яном Жолкевським та іншими близькими людьми (рік повернення його з полону співпадає з роком їх викупу).

З тої відомої величезної суми викупу у три мільйони злотих два потрібно було віддати за голову гетьмана, решта – за близьких людей, зокрема, за сина Яна було заплачено 200 тисяч злотих. Усіх викупити не вистачало коштів, викупляли в першу чергу молодих. Батька Богдана Хмельницького Михайла робив спроби викупити Ян Данилович, точніше – виміняти на знатного турка Абдурахмана, про що свідчить запис в буській гродській книзі за 1627 рік.

Після повернення з полону Богдан Хмельницький довший час служив у зятя Жолкевських гетьмана Станіслава Конєцпольського і постійно проживав у Бродах; відомо, що служив він там і після 1632, коли Конєцпольський став Великим коронним гетьманом. У 1627 Богдан Хмельницький на чолі козацької хоругви відбив напад на Жовкву великого загону татар і врятував життя молодій Теофілії Данилович, майбутній матері короля Яна ІІІ Собєського (в цьому ж році її видано за Якоба Собєського).

Необхідно сказати про існування тісних зв'язків гетьмана Жолкевського ще з одним з найвидатніших релігійних, освітніх і державних діячів України, засновником Києво-Могилянської академії, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Петром Могилою (1596-1647), канонізованим Українською православною церквою у 1996 році.

Зв'язки ці мають тривалу передісторію. Прикордонні держави Молдавія, Валахія і Семигороддя тривалий час були буферними територіями між Османською імперією, Річчю Посполитою та Австрією, які намагалися залучити їх як своїх союзників у протистоянні одна одній. Крім того, там постійно йшла внутрішня боротьба за престоли господарів цих держав. У 1595, в результаті тривалого походу і перемог над турецько-татарськими, а потім і австрійськими військами та їх союзниками, Замойський і Жолкевський поставили на молдавський престол пропольського господаря Єремію Могилу. До-речі, тоді вперше гетьмана Жолкевського зустрічали у Львові як тріумфатора. Наступний великий похід Жолкевського і Замойського на допомогу Єремії Могилі у 1600 завершився перемогою під Пловештами і поставленням на валаський престол у Бухаресті брата Єремії Могили Симеона, пізніше він став господарем Молдавії. Тоді вдруге Львів і Жовква вітали гетьмана Жолкевського як великого переможця.

У 1616 році у Жовківському замку якийсь час перебував Гавриїл Могила (пом. 1635), син вбитого турками господаря Молдавії Симиона Могили, господар Валахії у 1616, 1618-1620 роках. Гетьман Жолкевський допоміг йому в липні 1616 посісти трон Валахії.

У 1617 році, після захоплення турками Молдавії і встановлення над нею турецького протекторату, до Жовкви у двір Жолкевського надовго перебрався молодший син Симеона Могили Петро Могила. Петро Могила служив і проживав при дворі гетьмана у Жовківському замку тривалий час, аж до 1622, брав участь у битві із Жолкевським під Цецорою у 1620. Брав участь також у Хотинській битві 1621, після якої пережив переломний момент у своєму житті і у 1622 пішов із Жовкви послушником в один із скитів Києво-Печерського монастиря, від 1627 став його архімандритом (за підтримки київського воєводи Томаша Замойського).

Окремою великою темою для досліджень є зв'язки Станіслава Жолкевського з найвидатнішими представниками тодішніх мистецьких середовищ. Приведемо кількох з них.

В першу чергу, це близькі, приятельські зв'язки Жолкевського з першими людьми науки і мистецтва Ренесансу при дворі Яна Замойського:

– Бернардо Морандо (бл.1540-1600/1601), італієць за походженням, архітектор, поет і драматург, автор і будівничий перших новітніх оборонних міст у Польщі Замостя (1579), Шаргорода (1585), Томашова Любельського (1590), ймовірно Любича (1580) та Жовкви (1594), а також фортифікацій Львова, Плоскирова (Хмельницький) та Кам’янця Подільського; дослідження показують, що, найбільш ймовірно, саме він розробив для Жолкевського план Жовкви, її фортифікацій та її головних будівель;

– Шимон Шимонович (1558-1629), вірменин за походженням, відомий в ті часи українсько-польський латиномовний поет, філософ, гуманіст, людина енциклопедичних знань, один з засновників Замойської академії у 1594-1595, бібліотеки і друкарні, особистий секретар Яна Замойського, близький приятель Станіслава Жолкевського; він є автором тексту фундаційної таблиці Жовківського замку, виготовленої у 1606 році.

Далі – найкращі архітектори, маляри і скульптори Львова, яких він залучав до робіт у Жовкві:

– Павло Щасливий (Паоло де дукато Кламенсі, пом.1610), уславлений архітектор італійського походження, головний майстер львівського цеху будівничих від 1582 (до цього він побудував знамениту синагогу Золота Роза, Волоську церкву, кілька інших храмів та цілий ряд будинків у Львові); у 1594 він переїхав на зовсім до Жовкви, головний будівничий Жовкви, перший і беззмінний війт Жовкви;

– від 1603 разом з Павлом Щасливим над будівництвом Жовкви працювали інші знані львівські архітектори – його земляк з Ломбардії Амвросій Прихильний (Амброзіо Нутклаус Ваберене, пом.1641), головний майстер львівського цеху будівничих від 1591, та Павло Римлянин (Паоло Домінічі, пом.1618);

– найвидатніший львівський скульптор першої половини XVII століття Ян Пфістер (1573-1648), родом з Вроцлава, долоту якого, ймовірно, належить усе первісне скульптурне оздоблення парафіяльного костелу, зокрема головний портал і скульптура Архангела Михаїла на фронтоні, а також внутрішнє оздоблення – давні вівтарні скульптури, пам’ятні таблиці, включно з величними надгробними пам'ятниками родини Жолкевських, а також мармуровий фронтон на замковій брамі та ймовірні втрачені скульптурні роботи в замковій каплиці;

– для Жолкевського тривалий час виконували роботи відомі львівські малярі вірменського походження, члени львівського цеху малярів, золотарів та конвисарів Павло Богуш-Доношович (пом. 1605) та його син Симон Богушевич (пом. 1648); можливо, вони виконували первинні розписи замку.

Треба відзначити, що завдяки Жолкевському у 1610-1620 роках почало формуватися місцеве мистецьке середовище Жовкви з художників і скульпторів, які на постійній основі працювали при замку та проживали у Жовкві. У 1613 до Жовкви перебрався молодий маляр Є