Жінки в історії міста
ЖІНОЧІ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ ЖОВКВИ
Тема історичної долі і становища жінок у суспільстві сьогодні викликає законний підвищений інтерес. Можна порівняти цей сьогоднішній живий інтерес і упереджене відношення до цієї теми, наприклад, 100, 300 років тому, чи у більш віддалені історичні часи. З давньої історії відомо, наскільки жінка у ті і, навіть, у недалекі від нас часи була офіційно і фактично дискримінованою та приниженою. Приниженою несправедливо і незаслужено.
Незважаючи на властиві жінці вищі, у порівнянні з мужчиною, духовні якості, такі як доброта, терпеливість, самопожертвування, чуйність, утоншеність, незважаючи на ту ключову роль, яка їй відведена Господом і природою у продовженні і вихованні людського роду та у злагодженні суспільних конфліктів, вона, за невеликими винятками, завжди була приниженою як у сім’ї по відношенню до часом грубого і жорстокого чоловіка і дітей, так і у суспільстві. Їй не дозволялося займати важливі суспільні посади, брати участь у виборах органів влади, брати участь у вирішенні важливих суспільних справ, навіть просто мати роботу поза домом. Жорстокий, фізично та інтелектуально сильніший мужчина домінував у суспільстві, яке внаслідок цього страждало від браку любові, доброти і милосердя. Немалу негативну роль у цьому приниженні зіграло спотворене тлумачення релігій чоловічою половиною суспільства. Ще донедавна індуїстські браміни вимагали від жінок самоспалення разом з померлим чоловіком. А християнські святі отці на одному з вселенських соборів цілком серйозно обговорювали тему: чи жінка взагалі має душу?!
У всі середньовічні і новіші часи у Європі, зокрема, в Польському королівстві, в якому знаходилися наші землі і про підданих жінок якого ми будемо вести мову, жінки не мали права, зокрема, успадковувати майно по своєму чоловікові. Вдова могла ним управляти лише до двох років, щоб за цей час воно могло перейти до повнолітнього сина, зятя, чи якогось іншого мужчини з родичів, – до так званих «законних» спадкоємців.
Доля жінки завжди і всюди була дуже важкою, навіть в Україні, де жінки не були настільки приниженими, мали більші права і освіту. Згадаймо, як Т.Шевченко у своїй поезії оспівав і оплакав стражденну долю жінки. В ті часи, та й навіть недавно, сільська жінка у сорок років була вже старою бабою, спрацьованою і погаслою. У сорокарічному віці матір Шевченка, як він сам писав, нужда та праця в могилу положила, залишивши купу малолітніх сиріт, які розлізлися межи людьми, як мишенята.
Сьогодні, в часи занепаду моралі і посилення соціальної несправедливості у нашому суспільстві, ми недалеко відійшли від тих принижень і страждань жінок. Сьогодні є села, де більшість мужчин поголовно спиті або виїхали на заробітки. У більшості випадків уся відповідальність за сім’ї і тягар ведення домашнього господарства лежить саме на жінках, і не тільки в селах, де найважче, а й у містах. Вони працюють з ранку до ночі, на роботі і вдома, вони виховують дітей, вони приймають усі важливі рішення у сім’ях – уся відповідальність за сім'ї лежить на них. Хіба ж відповідає дійсності стереотип, що главою сім’ї офіційно вважається саме мужчина?
Незважаючи на всю дискримінацію в історичні часи, жінки завжди знаходили спосіб і силу відігравати належну їм за їх інтелектуальними здібностями і душевними якостями роль у суспільстві. Вони впливали на хід історії набагато більше, ніж ми звикли вважати. Відоме прислів’я, що державами правлять королі, а королями − жінки, варто прикладати набагато ширше, зокрема, до більшості сімей.
Сьогодні вже знято багато правових і звичаєвих перепон та упереджень, поступово зростає значення і роль жінки у суспільстві. Адже не може суспільство, як цілісний живий організм, довго шкутильгати на одній нозі. Прийшов час відновити суспільну рівновагу, відновити значення двох рівноправних начал, чоловічого і жіночого. І не лише відновити рівновагу, але й віддати належне заслугам жіночого начала, його стражданням і самопожертві у минулі і наші часи.
У цій статті ми коротко відзначимо нелегку, часом драматичну долю кількох сильних жіночих постатей, які внесли істотний, якщо не більший від їх чоловіків, вклад у розвиток та історію нашого міста Жовкви (до початку XVII ст. – село Винники).
Зокрема, мова ітиме про:
– Агнесу з Куликівських Висоцьку, яка жила у першій половині XV ст., поклала початок самостійного розвитку маленького села Винники і перетворення його у містечко;
– Реґіну з Гербуртів Жолкевську, дружину засновника Жовкви Станіслава Жолкевського, яка проживала у Винниках в кінці XVI – на початку XVII ст., і яка фактично збудувала місто Жовкву, його головні храми і громадські будівлі на початку XVII ст.;
– Софію з Жолкевських Данилович, доньку Реґіни і Станіслава Жолкевських, яка після смерті свого чоловіка воєводи руського Яна Даниловича з Олеська, проживала у Жовкві в першій половині XVII ст., забезпечила значний розвиток міста;
– Теофілію з Даниловичів Собєську, доньку Софії Данилович, матір найвидатнішого польського короля Яна ІІІ Собєського, яка проживала у Жовкві в середині XVII ст., побудувала величний костел і монастир домініканців у Жовкві;
– Марію Казимиру Луїзу де Гранж д’Арквін Собєську, королеву, дружину короля Яна ІІІ, яка проживала у Жовкві у другій половині XVII ст., відому своїм романтичним коханням з Яном ІІІ, для якої він побудував прекрасні парки у Жовкві;
– Марію Юзефу з Весслів Собєську, красуню, кохану дружину королевича Костянтина Собєського, яку він несправедливо зневажив і через багато років повернув, яка проживала у Жовкві в першій половині XVIII ст., здійснила кілька цікавих соціальних ініціатив;
– Марію Кароліну з Собєських де Буйлон, доньку королевича Якоба Собєського, яка проживала у Жовкві в першій половині XVIII ст., була останньою власницею міста з роду Собєських, і у якої усю власність відібрав на «законних» підставах далекий родич Собєських князь Михайло Радзивил;
– а також про двох сильних духом жінок єврейок – Сару бат Шломо, філософа і мудреця, яка проживала у Жовкві в першій половині XVII ст.;
– та Клару із Шварців Крамер, жовків’янку, яка у юному віці здійснила свій життєвий подвиг виживання і документування трагедії Холокосту у Жовкві в період ІІ Світової війни.
Коротко скажемо і про героїчних жінок, які у Жовкві в часи Холокосту, піддаючи смертельній небезпеці своє життя та життя своїх сімей, рятували життя зневажених і переслідуваних євреїв. Тихий подвиг цих жінок є великим.
АҐНЕСА ВИСОЦЬКА
Про Аґнесу з Куликова, по першому чоловіку Холмська, по другому чоловіку Висоцька, крім імені майже нічого невідомо. У 1442 р. вона вийшла заміж за Яна Холмського; від батька отримала, ймовірно, в посаг два села − Винники і Глинсько. Її батько Миколай був власником міста Куликів і багатьох сіл від Львова до Зіболок і Глинська. З першим чоловіком прожила 9 років. Через рік після його смерті, у 1452 р. вдруге вийшла заміж за Яна Висоцького (пом. 1455), підстаросту львівського, з яким прожила всього 3 роки.
Саме завдяки Аґнесі був покладений початок виділенню Винник і прилеглих сіл в окремий кущ майбутніх жовківських володінь, а її внук розвинув маленьке село Винники у велике і багате містечко.
Три покоління Висоцьких володіли Винниками довгий час − від 1452 по 1560 рік – разом 109 років. Зокрема: з 1457 р. − її син від першого чоловіка Ян Висоцький (пом. 1488), суддя львівський; з 1488 р. − її внук Андрій Висоцький (бл. 1462-1560), полковник буський. Саме він переніс свою резиденцію у Винники, купив кілька сусідніх сіл, побудував у Винниках власний оборонний двір, костел, церкву, став, млин. За нього колишнє невеличке село на краю давніх куликівських володінь розвинулося у багате містечко.
РЕҐІНА ЖОЛКЕВСЬКА
Регіна з Гербутів Жолкевська (1564-1624), донька Яна Ґербурта з Фельштина (з 1945 р. − с. Скелівка Старосамбірського району Львівської обл.) у 1589 р. у віці 25 років вийшла заміж по любові за 42-річного Станіслава Жолкевського (1547-1620). Це вже дуже поважний вік для молодят, яким довелося так довго чекати і піддавати своє кохання тривалим випробуванням. Їх шлюб міг відбутися лише після смерті батька Станіслава Жолкевського, який багато років забороняв їм одружитися, бажаючи синові більш вигідної пари.
Батько Станіслава Жолкевського, також Станіслав Жолкевський (Жолковський, як він сам себе записував, 1520-1588), шляхтич гербу Любич, родом з села Жолква (з 1702 р. – Жулкевка) біля Красноставу на Холмщині, у 1576 р. отримав у подарунок від бездітного Андрія Висоцького Винники та кілька навколишніх сіл. Після смерті дружини, наміряючись піти в монастир, отримав від короля Стефана Баторія номінацію Володимирського і Брестського православного владики, але не дочекавшись звільнення престолу, у 1580 р. зрікся наданих прав і прийняв католицизм. З цього часу, користуючись протекцією канцлера Яна Замойського, почав робити стрімку кар’єру: з 1580 р. − каштелян галицький, з 1581 − воєвода белзький, від 1586 − воєвода руський. Він дуже прагнув, щоб син пішов далі.
Так і сталося, але не завдяки вигідному шлюбу, а завдяки особистим якостям і військовому таланту сина. Станіслав Жолкевський син розпочав з успадкованих від батька посад старости кількох округ, у 1588 р. став гетьманом польним, у 1593 р. − каштеляном львівським, у 1608 – воєводою київським, у 1610-1611 роках був старостою Москви, у 1613 р. став Великим коронним гетьманом, і з 1618 р. − одночасно канцлером Польщі. Станіслав Жолкевський є засновником Жовкви та кількох інших міст-фортець, фундатором багатьох громадських будівель і храмів Жовкви. Необхідно відзначити, що Станіслав Жолкеський був людиною високих моральних і патріотичних принципів, видатним полководцем і державним діячем, а також письменником.
Його дружина Реґіна в історіографії тривалий час залишалася в тіні свого великого чоловіка і її роль у його підтримці та участь у його великих справах не оцінювалася. Хоча добре відомо, що між ними були дуже сильні і вірні стосунки, що своїм розумом і талантами вони не поступалися одне одному. Про характер їх стосунків може свідчити факт, що відносно невеликий посаг, який принесла Реґіна з собою, – 5000 злотих, Станіслав Жолкевський записав на неї особисто і додав ще половину своїх маєтків. Він переживав, щоб вона не залишилася без нічого за тодішніми законами у випадку його смерті, якої він, як воїн, міг сподіватися кожного дня.
В шлюбі вони мали троє дітей: дві доньки: Софію (1590-1634), видану за Яна Даниловича, і Катерину (нар. 1594), видану за гетьмана Станіслава Конєцпольського (через півтора року по шлюбі померла), та єдиного сина Яна (1591-1623).
Про здібності, мужність і відвагу Реґіни може свідчити той факт, що у 1623 р., перебуваючи в Олеську, разом з донькою Софією та внучками Теофілією і Доротою, вона організувала успішну оборону Олеська від татар, ставши на чолі нечисленної замкової служби і особисто взявши до рук зброю.
Розумна і кохана дружина, вірний друг Станіслава Жолкевського, вона була йому не лише надійним помічником, а й виконавцем його задумів щодо будівництва нового міста у Винниках. Невідкладні державні справи, часті військові походи не залишали гетьманові часу на справи сім’ї та на реалізацію його давнього задуму будівництва родинного гнізда і оборонного міста. Усе це йому доводилося здійснювати через письмові вказівки в листах.
До-речі, саме Реґіна у 1594 р. за відсутності чоловіка прийняла сотником у двір гетьмана давнього сусіда родини Жолкевських на Холмщині, шляхтича Михайла Хмельницького, батька майбутнього засновника української держави у XVII ст. гетьмана України Богдана Хмельницького. Михайло Хмельницький користувався великою довірою гетьмана Жолкевського і залишався відданим йому до останніх днів свого життя.
Весною 1595 р. розпочато масштабні будівельні роботи по спорудженню оборонних веж, брам і мурів нового міста, міської Ратуші і житлової забудови міста. Усім цим грандіозним будівництвом новітнього міста і замку, а також справами родини і усіма її володіннями управляла 30-річна Реґіна. Ймовірно, саме з її ініціативи у 1600 р. вони з чоловіком спільно заклали фундацію і розпочали будівництво шпиталю на повне утримання убогих осіб при існуючому дерев'яному костелі св. Лаврентія.
Життя змушувало її за частої і тривалої відсутності чоловіка управляти твердою рукою як замком, так і містом, і всіма великими володіннями родини, а з 1620 р., після його героїчної загибелі, управляла усіма цими володіннями від імені сина Яна, який перебував у турецькому полоні. Їй доводилося приймати часом непрості рішення. Наприклад, восени 1619 р. Реґіна Жолкевська видала обмеження щодо дальшого переселення в Жовкву євреїв, заборонила продаж і наймання їм помешкань християнами, встановила для таких переселенців високий внесок на будівництво міських мурів і повинності на рівні з іншими міщанами. А незабаром, у 1620 році затвердила ухвалений єврейською общиною міста статут окремого кагалу Жовкви, який відділився від львівського кагалу і отримав усі самоврядні інституції.
В кінці 1620 р. їй довелося збирати величезну суму близько 3 000 000 злотих на викуп від Оттоманської Порти голови полеглого чоловіка, полоненого сина Яна, жовківського старости та інших в’язнів. Така сума була майже нереальною, − усі володіння Жолкевських при усіх зусиллях не могли дати такої суми. Вона звернулася за допомогою до усіх, хто міг би допомогти, і змогла зібрати цю суму. З поваги до пам’яті славного гетьмана і канцлера багато знатних родів королівства привозили в Жовкву золоті і срібні речі для викупу. Вона добилася окремого дозволу короля Зиґмунда ІІІ на відкриття у 1621 р. у Жовківському замку спеціального монетного двору для карбування золотих монет на викуп.
В той же час, турбуючись за спасіння його душі, 1 червня 1621 р. заклала спеціальну велику фундацію для парафіяльного костелу − передала йому великий фільварок у Жовкві з полями, садами, луками, солодовнею, броварем, винницями і іншими будівлями. Фундація призначалася на довічні щотижневі спеціальні молитовні служіння за чоловіка і полеглих з ним воїнів, за визволення полонених та за перемогу християнства.
Одночасно, у 1621 р. з великими зусиллями вона закінчила важливе будівництво кільця міських оборонних мурів разом з ровами і валами при них, докінчила будівельні і оздоблювальні роботи у новозбудованому парафіяльному костелі, який 28 травня 1623 р. освячено іменем Цариці Небесної і святих мучеників левіта Лаврентія і єпископа Станіслава.
У тому ж 1623 р., по смерті сина і за відсутністю спадкоємців по чоловічій лінії стала на короткий час власницею замку і панею Жовкви та решти володінь. Померла 6 листопада 1624 р. на 60 році життя, згорьована втратою коханого чоловіка і єдиного сина. Похована у жовківському парафіяльному костелі.
СОФІЯ ДАНИЛОВИЧ
15-річна донька Станіслава і Регіни Жолкевських красуня Софія (1590-1634) була видана у вересні 1605 р. заміж за 35-річного Яна Даниловича (1570-1628), вдівця з двома дітьми, крайчого коронного і старосту буського, співвласника Олеська. Ян Данилович колись розпочинав свою кар’єру з «вправного загонщика» у гетьмана С.Жолкевського і користувався його протекцією. Після шлюбу з Софією, за протекцією тестя він став воєводою руським, старостою буським, белзьким, корсунським і чигиринським.
З першою жінкою він мав двох доньок: Софію Катерину (видану за ротмістра Андрія Фірлея) і Марціану (видану за полковника Стефана Конєцпольського). З Софією Жолкевською мали також двох доньок – Дороту Магдалину (1606 р.н., абатиса монастиря бенедиктинок у Львові) і Теофілію Софію (1607 р.н., видана за крайчого коронного Якоба Собєського, мати короля Яна ІІІ), та єдиного сина Станіслава (1611 р.н.).
Після смерті Регіни Жолкевської усі володіння Жолкевських перейшли через Софію, як єдину спадкоємницю, у власність до її чоловіка. Хоч Данилович був власником Жовкви, проте містом фактично управляла Софія, – сам він був суворим воїном, майже усе своє життя провів у полі в битвах з татарами і козаками, управляти майновими справами він не любив.
Про активну господарську діяльність Софії у Жовкві свідчать, зокрема, її численні листи з Олеська до жовківського магістрату у справах управління містом. Навіть в умовах крайньої виснаженості батьківських маєтків і нестатків коштів після викупу голови батька, вона спрямовує значні кошти в місто та у нові важливі для розвитку міста фундації. Після смерті батьків і брата Софія насамперед завершує реалізацію розпочатих ними великих фундацій у Жовкві, споруджує в парафіяльному костелі величні надгробні пам’ятники батькам, братові і собі з червоного мармуру із скульптурними портретами в повний ріст.
У 1625 р. вона заклала на Жовківському передмісті дерев’яний костел св. Лазаря, а дещо подалі, в кінці передмістя, заснувала також жіночий монастир василіянок з церквою Воздвиження Чесного Хреста.
Наступного, 1626 р. розпочала будівництво величної замкової каплиці при палацовому корпусі замку та розгорнула масштабні роботи по спорудженню зовнішнього кільця бастіонних укріплень міста.
Наступного, 1627 р. заклала фундацію шпиталю для бідних міщан при новому костелі св. Лазаря, передала йому сад за Львівською брамою, а також поле та інші майнові права; пізніше надала на його утримання ще тисячу злотих.
У тому ж, 1627 р., після загибелі чоловіка, офіційним власником Олеська і Жовкви став її 17-річний син Станіслав (1611-1636), пізніше староста Корсунський, Чигиринський і Мостиський. Проте, Жовквою і надалі владно правила Софія. Щоб підтримувати належний лад в місті їй доводилося часом досить твердо поступати з підвладними.
Так у 1627 р. вона врегулювала гострі суперечки між жовківським і винниківським цехами шевців щодо торгівлі в місті. У 1629 р. дала розпорядження магістрату Жовкви продати спільний будинок та фільварок Петра Рудника і його зятя Лукаша через тривалі конфлікти і непослух владі, віддати їм виручені гроші і вигнати їх з міста. У вересні 1630 р. затвердила вирок магістрату на публічне спалення Матвія Семківа за содомський гріх.
У 1631 р. Софія Данилович переїхала з Олеська на постійно у Жовківський замок; стала більш детально вникати і займатися врегулюванням багатьох справ і конфліктів в місті. З того часу в місті пожвавилася торгівля і ремесла. В тому ж 1631 р. збільшила фундацію парафіяльного костьолу на утримання додаткових священиків і вчителів при парафіяльному костелі і костелі св. Лазаря та на придбання книг до бібліотеки костьолу.
Про її тверде управління містом свідчать, наприклад, деякі хроніки за 1634 рік (за кілька місяців перед її смертю):
– в січні на чергових виборах магістрату був бунт проти обрання кандидатури війта від замку Мартина Шимоніка; вибори було проведено повторно через кілька тижнів, Шимоніка все ж обрано війтом, бунтівників покарано штрафом по 50 гривень;
– в березні при зборі податку у зв’язку із військовою небезпекою, тих, хто не здасть вчасно податку, наказала піддати знеславленню і вигнанню з міста;
– в червні особисто наказала на підставі отриманих доказів покарати батогами і вигнати з міста за розпусту доньку міщанки Федеранзової, в якої також обидва сини вели аморальне життя.
Померла воєводина Софія 20 серпня 1634 р. у Жовківському замку на 44 році життя; поховано її в склепі парафіяльного костьолу.
ТЕОФІЛІЯ СОБЄСЬКА
У біографії доньки Софії і Яна Даниловичів Теофілії (1607-1661) є цікавий факт за 1627 рік, коли їй виповнилося 20 років. У цьому році молодий хорунжий Богдан Хмельницький, який був на службі у гетьмана Станіслава Конєцпольського, із своїм загоном оборонив Жовкву від нападу татар і врятував від неволі молоду незаміжню доньку Даниловичів Теофілію, майбутню матір польського короля.
У тому ж 1627 році 20-річна Теофілія була видана заміж за 37-річного вдівця Якоба Собєського (1590-1646), старосту красноставського і яворівського (з 1638 р. воєвода белзький, з 1641 р. воєвода руський, з 1645 р. каштелян краківський). Першою його дружиною була бездітна княжна Мар’яна Вишневецька. З Теофілією мали двох синів – Марка (1628 р.н., староста красноставський) і Яна (1629 р.н., король Ян ІІІ), та двох доньок – Катерину (1634 р.н., заміжня з 1650 р. за Владиславом Домініком Заславським, а після його смерті з 1658 р. за Михайлом Казимиром Радзивілом) і Анну Розалію (1636 р.н., овдовіла зразу після шлюбу, у зв’язку з чим пішла в монастир бенедиктинок у Львові, де невдовзі померла у віці 19 років). До-речі, в рік шлюбу Якоба Собєського з Теофілією помер його брат Ян і Якоб успадкував усе батьківські володіння, в тому числі місто Золочів.
У 1636 році після смерті сина Софії Станіслава Даниловича усі володіння Жолкевських-Даниловичів перейшли через Теофілію до її чоловіка Якоба Собєського. Від 1637 р. з сім’єю він постійно проживав у Жовкві і займався родинними маєтками. Якоб Собєський був високоосвіченою людиною, політиком, полководцем і фортифікатором, славився своїм красномовством. Він також був великим землевласником і вмілим господарем, успішно розвинув велике товарне господарство, особливо годівлю худоби та вирощування збіжжя, примножив родинні володіння.
У 1641-1643 рр. подружжя Собєських заклали фундацію та побудували костел і монастир для Кармеліток Босих у Львові; будівництво цього костелу завершив у 1683-1696 рр. їх син король Ян ІІІ Собєський.
11 червня 1646 р. Якоб Собєський передчасно помер від паралічу у Жовківському замку. По собі залишив 39-літню вдову, дві малолітніх доньки – 10-літню Анну і 12-літню Катерину, та двох неповнолітніх синів – 16-літнього Яна і 17 літнього Марка. Відповідно до права, спадкоємцями замку і міста стали Марко і Ян, які в той час перебували за кордоном на навчанні. Від їх імені містом правила їх мати Теофілія. Містом правила вона нероздільно, аж до самої своєї смерті, навіть тоді, коли його законним власником був дорослий син Ян. Лише після її смерті він у віці 32 роки реально зміг доступитися до управління належними йому майном і фінансами.
Теофілія Собєська відзначалася поривчастим та імпульсивним характером, твердістю, часом безсердечністю до дітей і жорстокістю до підвладних. Так у 1648 р. після відходу козацьких військ вглиб України Теофілія відкликала з навчання у Стамбулі обох синів і майже силою випровадила на війну з козаками.
В червні 1652 р. в битві з козаками і татарами під Батогом (поблизу Умані) поліг старший син Теофілії 24-літній Марко. Для Теофілії, яка надзвичайно любила Марка і саме на нього покладала свої сподівання, це був дуже сильний удар, який вплинув на її дальше життя, – розраду своєму горю вона знайшла в ревному служінні католицькій церкві.
В січні 1653 р. Теофілія Собєська заклала для спасіння душі коханого сина Марка велику фундацію на будівництво і утримання величного костелу і монастиря домініканців. У фундацію вона внесла одноразово 50 000 злотих, подарувала два багатих фільварки на передмісті Жовкви з садами, городами, броварем, солодовнею і винницями, також село Звертів з усіма мешканцями, двором, будинками, ставами, корчмою, млином, фільварком з усією худобою та кіньми, на Волі Висоцькій – нижній став Рудник для забезпечення монахів рибою в пости, на ньому млин з сім’єю мельника, чотири фільварки та прилеглі поля, загороди і дворища з усіма мешканцями, а також вільний вируб дерева в жовківських, зіболківських, жовтанецьких лісах, а також двір із землею у Варшаві на продаж.
Ранньою весною 1654 р. Теофілія із своїми дорослими дітьми − сином Яном і обома доньками відбула в релігійну прощу до Риму та Італії, де пробула чотири з половиною роки, відвідуючи святі місця.
Повернувшись з Італії, у вересні 1658 р. Теофілія надала додаткову велику фундацію Домініканському монастирю: подарувала ще 60 000 злотих, село Зіболки і фільварок Липину, дорогі речі, посуд, численні коштовності і золото, гармати на дзвони, численні книги з родинної бібліотеки Даниловичів-Жолкевських, а також привезені з Риму картини італійських майстрів для вівтарів.
У жовтні 1660 р., у зв’язку з серйозним погіршенням власного здоров’я, Теофілія Собєська надає Домініканському монастирю ще одну окрему фундацію 4 500 злотих на регулярні служби за її здоров’я.
Померла Теофілія Собєська 27 листопада 1661 р. в Жовківському замку на 54 році життя. Згідно заповіту її поховано скромно, без урочистостей в Домініканському костелі. Після виконання цього заповіту син Ян влаштував повторно належні урочисті похорони.
У 1946 р. її останки були перенесені до Любліна в Домініканський костел, а остаточно перепоховані в 1983 р. у краківському костелі Св. Трійці.
КОРОЛЕВА МАРИСЕНЬКА
Марія Казимира Луїза де Гранж д’Арквін Собєська (1641-1716) − донька Генріха де ля Гранде д’Арквін, капітана особистої гвардії князя Орлеану, брата короля Франції, і Франциски де ля Хатрі, придворної майстрині французької княжни і королеви Польщі Марії Луїзи де Ґонзаги, дружини короля Владислава IV, а потім і його наступника Яна Казимира. Прибула з княжною до Польщі в 1645 р. у її свиті, коли ще була 5-річною дитиною, а коли підросла, стала фавориткою королеви.
17-річну фаворитку красуню Марію Казимиру у 1658 р. видано заміж за дуже багатого воєводу сандомирського Яна Собіпана Замойського (1627-1665), власника 9 міст і 149 сіл. Наречений подарував їй діадему з діамантів, 12 000 злотих на дрібні видатки і 600 000 злотих у виді капіталу. Проте, шлюб виявився невдалим, чоловік виявився давнім пияком і гулякою, нагородив її важкими венеричними хворобами, які мучили її до самої смерті. Троє їх дітей одне за одним померли невдовзі після народження.
У 1661 р. на королівському дворі відбулася її зустріч з Яном Собєським, хорунжим коронним, яка переросла у палке кохання. Восени того ж року в костелі кармелітів у Варшаві вони дали таємну обітницю вічної любові. 7 квітня 1665 р. помер Замойський і уже 14 травня, не чекаючи завершення періоду трауру за померлим чоловіком, вдова таємно обвінчалася з Яном Собєським. Офіційний шлюб їм дав 5 липня 1665 р. папський нунцій кардинал Бенедетто Одескальчі (1611-1689), майбутній папа Інокентій ХІ (1676-1689, перший папа нового часу, тіло якого після смерті було виявлено нетлінним, беатифікований у 1956). Тоді ж відбулося велике весілля, на якому гостями були король з королевою. Шлюб з Марією Казимирою, або Марисенькою, як її ласкаво називав Собєський, примножив приватні володіння Яна Собєського до 140 сіл і 11 міст із їх замками та палацами.
В шлюбі з Яном Собєським Марія Казимира народила 14 дітей (практично весь час була вагітною), з яких лише четверо вижили: сини Якоб Людовік, жонатий з княжною Ядвігою Єлизаветою Нейбурською, Олександр Бенедикт, помер нежонатим у монастирі, і Костянтин Владислав, жонатий з княжною Марією де-Вессель, та донька Тереза Кунеґунда, видана за електора баварського Максиміліана ІІ Емануеля.
На початку 1667 р. Марія Казимира переїхала до Жовкви. В ті роки Ян Собєський, великий гетьман коронний, рідко бував у Жовкві, зайнятий військовими і державними справами. Незабаром один загін татар напав на Жовкву і ледь не полонив її, але гетьман вчасно прибув з допомогою. Перед тим, в рік їх шлюбу Жовква і замок були сильно пограбовані повстанськими військами політичного противника Я.Собєського польного гетьмана Єжи Любомирського, який підняв повстання проти короля Яна ІІ Казимира.
Невдовзі, в червні 1667 р. Марія Казимира, у зв'язку з реальними загрозами життю, самотністю і запустінням замку, не зважаючи на заперечення гетьмана в листах, за його відсутності забрала із замкової скарбниці усі гроші (50 000 злотих) і виїхала з Жовкви до своєї родини у безпечний і багатий Париж. У Парижі вона народила сина Якоба Людовіка, хресним батьком якого став король Франції Людовік XIV, а хресною матір’ю – його далека бабця Генріка англійська, донька великого короля Англії Генріка IV, вдова по королю Карлу І, страченому Кромвелем. У Парижі Марія Казимира принагідно виконувала дипломатичні доручення при дворі французького короля. Малий Якоб надовго залишився при королівському дворі у Версалі, виховався у французькій традиції, завжди одягався по-французьки і часто повертався у Париж.
Незважаючи на палке кохання чоловіка, життя Марисеньки і надалі було дуже нелегким, вона ставала все більш капризною і дратівливою, неврівноваженою і злою на весь світ. Давалося взнаки чуже оточення, відчувалася прихована ненависть підлеглих до чужоземки. Особливо дошкуляли важкі хвороби, яких не могли вилікувати кращі лікарі Європи.
У 1671 р. у Львові знаменитий вчений і лікар Сімха Менахем де Йона (пом. 1702), син відомого львівського лікаря Йоганна Баруха де Йона, вихідця з Франції, вилікував гетьмана Я.Собєського від багатьох важких хвороб, які його немилосердно мучили протягом останніх років і які не могли вилікувати багато запрошених закордонних лікарів. Перебуваючи у Жовкві, Марія Казимира у 1673 р. важко захворіла, була при смерті. Лікар Йона з труднощами витяг її з обіймів смерті.
21 травня 1674 р., зразу після смерті короля Михайла І Вишневецького, 45-річного гетьмана Я.Собєського одноголосно обрано королем Польщі. У зв’язку з новим наступом турків, він відклав коронацію, зібрав армію і вирушив проти турків. На початку вересня 1674 р. Собєський повернувся до Жовкви; місто влаштувало дуже урочисту зустріч новообраному королю, вручило йому великі позолочені ключі від міста.
Ян Собєський з Марією Казимирою урочисто коронувалися в Кракові 2 лютого 1676 р., після коронації приїхали до Жовкви. Починаючи з цього, 1676 р., король з цілим двором довший час перебував у Жовкві. Після багатьох років майже безперервних війн врешті настав мирний час, країна почала повільно підніматися з руїн, міста і села заселялися новими поселенцями, в тому числі взятими у полон турками і татарами. Для Жовкви настали часи її найбільшого розквіту. В ці роки Жовква, внаслідок перебування королівського двору і близького сусідства із Львовом, дуже збагатилася і стала одним з найзаможніших міст на Русі.
У 1676-1677 рр. король насамперед відновив дуже занедбаний замок, наново оздобив парафіяльний костел. Запрошений королем садівник італієць разом з місцевими садівниками спеціально для королеви Марисеньки заклав при замку прекрасний регулярний парк на двох терасах у французькому бароко з фонтанами і альтанами та з’єднав його великою алеєю із регулярним парком і алеями літнього палацу на сусідній горі Гарай. Розширив давній Звіринець, заклав тут фруктові сади і виноградники, вольєри для звірів та великі оранжереї; побудував літній палац на Гараю у вигляді великої ґлорієтти – круглої чотириповерхової вежі діаметром 12 м, з відкритою галереєю на верху, з якої відкривався прекрасний вид на Жовкву і околиці, з неї в телескоп можна було оглядати львівський Високий замок.
5 жовтня 1683 р., після видатної перемоги над турками під Віднем король написав до королеви Марисеньки лист, з яким відправив у Жовкву 400 возів з трофеями, багато цінних подарунків і цілий табір полонених.
Після смерті короля у 1696 р. королева Марія Казимира остаточно посварилася з усіма трьома синами, постаралася перешкодити обранню кого-небудь з них на трон. На сеймі 27 серпня 1696 р. гідними і негідними засобами перешкодила обранню на королівський престол старшого сина Якоба, який мав тоді реальні шанси стати королем.
Протистояння у королівській сім’ї, спричинене королевою Марією Казимирою, привело до політичної кризи і розколу держави на два ворогуючі табори, неоплачена армія відмовилася підпорядковуватися Речі Посполитій і кинулася спустошувати Русь-Україну. Врешті на польський трон було обрано саксонського курфюрста Августа ІІ, розпочався так званий саксонський період в історії Польщі.
МАРІЯ СОБЄСЬКА
У 1696 р., після поділу майна Яна Собєського, власником Жовкви, Яворова, Золочева та інших міст і сіл став 18-літній королевич Костянтин Владислав Собєський (1680-1726), наймолодший син короля. Він постійно перебував у різних містах Європи та Польщі, зайнятий офіційними візитами і прийомами, балами та політичними справами, надовго затримуючись то у Версалі, то при дворі цісаря у Відні, то в замку у брата в Олаві, то у матері в Римі. Врешті, змушений політичними обставинами, оселився у власному маєтку на передмісті вільного міста Гданська і рідко бував у Жовкві.
18 листопада 1708 р. в Гданську королевич Костянтин оженився по любові з простою шляхтянкою Марією Вессель (1685-1761), донькою старости рожанського Станіслава Весселя і графині Гелени із Стархембергів з Відня, придворною панянкою і фавориткою дружини королевича Якоба в Олаві. Після шлюбу Марія отримала друге ім’я Юзефа, а через десять років, після завершення ганебного судового розвідного процесу та підтвердження ватиканським трибуналом їх шлюбу – також офіційний титул княжни королівської гідності.
У зв’язку з таким надто нерівним шлюбом, мати королевича і брат Якоб, який був опікуном нареченої по смерті її батька, не дали своєї згоди і не приїхали на шлюб. На початку 1709 р. розпочалися серйозні погрози в листах королеви Марії Казимири до королевича Костянтина з вимогами розірвати негідний шлюб з Марією Юзефою. Для врегулювання конфлікту королевич Костянтин виїхав до неї у Рим, де спочатку мав зустріч в монастирі з братом Олександром, який також гостро осуджував цей шлюб. В Римі королевич піддався на інтриги та попав під вплив своєї вольової матері і через кілька місяців вони спільно через папського нунція зажадали з образами у Марії Юзефи розводу. Отримавши відмову княжни, ініціювали у ватиканському трибуналі нечесно ведений судовий розвідний процес, який затягнувся на багато років; в нього втягнувся навіть король Август ІІ на стороні графині. Основною зацікавленою особою була королева вдова Марія Казимира. Вона вживала усіх можливих засобів, спочатку перебуваючи в Римі, а потім із Франції до самої свої смерті у 1716 р. Врешті через дев’ять років Ватикан підтвердив дійсність шлюбу королевича Костянтина з княжною Марією Юзефою. Розв’язання цієї справи княжна очікувала, перебуваючи з власної волі весь час у монастирі сакраменток у Варшаві.
Після завершення судових процесів та після 11-річної розлуки королевич Костянтин у травні 1720 р. через папського нунція Жеронімо Гримальді запросив княжну Марію Юзефу до Жовкви. До Жовкви княжна приїхала в супроводі своєї служби і почесної варти, наданої королем. Королевич Костянтин дуже тепло зустрів її за кількадесят кілометрів від Жовкви за Львовом та влаштував їй надзвичайно пишне привітання в Жовкві великими феєрверками, штучними вогнями в цілому місті і гарматами на валах.
Княжна залишила по собі цікаві спогади про цей приїзд і життя у Жовківському замку, який залишався до цього часу без змін таким, яким був за короля. Вона, зокрема, описує колишню королівську спальню, яка залишалася без змін від часу смерті короля, описує інші кімнати замку, також спальню Станіслава Жолкевського, просте убранство якої так само зберігалося з його часу; описує оздоблення великих сходів палацу скульптурами польських і литовських великих гетьманів.
Ці спогади, які в найменших деталях описують побут двору королевича в 1720-1726 рр., були переписані та доповнені іншими сімейними документами і спогадами родини Весслів її далекою правнучкою письменницею Сабіною Ґжеґожeвською (1808-1872) та видані у 1886 р. після її смерті книгою під відомою назвою «Спогади про Марію Весселівну, королевичеву Константинову Собєську». В них подається також багато подробиць з життя королівської сім’ї за життя Яна ІІІ і королевичів після смерті короля, а також атмосфера і політичні інтриги того часу.
З 1720 р. подружжям Собєських відновлено діяльність давніх гетьмансь